Розділ «Черлене вино»

– Хочете, розповім яка… Жив ув одному замку лицар красен, давніми битвами славен. Давніми, та не нинішніми. Трапилось щось із ним, чи то йому було пороблено: помітили воїни, як день відо дня згасає його доблесть. То переляканий, у поті страху прокидався із сну, то здригався від посвисту нічного птаха… Замість того щоб вести ратників на битву, посилав послів із викупом, на ніч зачинявся у своїх кімнатах на сім замків, удень приймав до себе лише найбільш довірених – боявся навіть своїх. Згодом почав його лякати стукіт шашеля у дереві. Не знав лицар сам, що з ним трапилося, ненавидів себе за свій страх, але нічого не міг із собою вдіяти. Одного ранку крізь відчинене верхнє віконечко влетіла прудка ластівка, і лицар помер від переполоху… Ніхто не міг розгадати причини ганебної смерті відважного колись богатиря. Та ось спіймала сторожа відьму, що прокрадалася до замку. А відьму легко впізнати – крізь поліно, в якому випав сук. Взяли її на диби, колесували, пекли залізом, аби повіла, що поробила лицареві. І відьма призналася: коли він спав, вона вийняла з його грудей лицарське серце, а вставила замість нього заяче.

Івашко понуро дивився в землю, лють, змішана із соромом, наповзала тінями на його обличчя. Дехто із землян криво посміхнувся.

– Смієтеся з казки? – примружився Осташко. – Тільки не казка це. Більше ста років тому католицька відьма почала прокрадатися до наших сердець: страхом, улещуванням, дибами і привілеями. Католицький мор хоче вигубити спочатку наші душі, щоб потім легше взяти нас – випотрошених, мов порожні гарбузи. Стряхнімося від луди страху й ласої спокуси! Народ чекає… Ненавчений? Навчіть. Розсіяний? Зберіть докупи. Та невже в нащадків Данила Галицького насправді забилися заячі серця? Підіть погляньте: он там, за горбами, чорніють руїни древнього Пліснеська – там ваші предки на смерть стояли і всі загинули, а не здалися татарам. Чому боїтеся ви? Дивіться, що роблять гусити. Хіба Жижка або Прокіп народилися з булавою у руках? Чи, може, для того, щоб появився серед нас вождь і з пастухів зробив героїв, потрібен спочатку свій Ян Гус? – Осташко закашлявся, сягнув по кухоль з вином. Рука трусилася, він мовив тихо: – Простіть мені печаль мою. Кому ж повім?..

Тихо було в хоромах. Слова, що лилися з уст хворого Осташка, напливали на присутніх, мов розпечена лава; земляни, які хвилину тому насмішливо поглядали на мізерного Каліграфа, опустили тепер очі, бо сором добирався й до них; Івашко стояв посеред кімнати з опущеними руками, його дужа постать зігнулася під тягарем Каліграфових слів, костисте обличчя враз налилося багрянцем – Осташко мовчки чекав кари за зухвальство.

– Ні! – крикнув Івашко. – Ні! Ще не встигла відьма прокрастися у наш замок. А коли хтось почув, що бувала вона біля нього в ночі – не держу. Тільки пріч тоді із землі Одеської! Панове, розходьтеся по своїх дворах. І з кожного села робіть фортецю. З людей – фортецю. Жодного шляхтича не милуйте, жодного католика…

– Що ти задумав, спам'ятайся! – подався до нього Демко з Ожидова.

– Війну! Зрадить Свидригайло – кликнемо на допомогу сусідніх князів. А самі поки що станемо крицевим ланцюгом від Кам'янця-Подільського через Одесько – до Луцька. З Федором Острозьким, з Михайлом Юршею. Піднімайте народ за православну Русь!

Преслужич зупинив погляд на Костасеві Жмудському, чекав, що він, литвин, повість на його слова.

– Я з вами буду – що б не трапилося, – сказав Костас.

До хоромів увійшов каштелян.

– Панове, Давидовича в Одеську немає. Бачили його вчора пізно ввечері: виходив із загоном ратників за Браму.

– Прокляття! – ударив кулаком об стіл Івашко. – Як він смів… Посилай гінців у Теребовлю!

Удосвіта Орисю розбудив кінський тупіт на подвір'ї. Схопилася з постелі, припала лицем до шибки: обгороджений високим частоколом двір повнився вершниками. Озброєні ратники спішувалися, прив'язували осідланих коней до палів біля конюшні.

– Батько! – тихо скрикнула. – Приїхав провідати… Рідний, любий. Таточко… – шепотіла і в потемках швидко одягалася. – На коліна впаду – забери мене звідси… Не буду тут…

Боязко глянула на двері, що вели до кімнати свекрухи – певне, не спить стара, недремне в неї око за невісткою; повернула голову до других дверей – навпроти, за якими живе, окремо, рум'янощокий Адам. Він теж уже не спить – звечора рахує гроші, а вдосвіта підглядає з галереї, як виходять слуги до роботи.

Слава Богу – не приходить більше до неї. Першої ночі боялася, хоч знала, що не минути їй цього; зсудомила її огида, коли Адам прийшов і ліг поруч; напружена, ворожа й холодна ждала, проте він до неї навіть не торкнувся. Жде ласки, подумала, а дати її не могла. На другу ніч він грубо потягнув Орисю до себе, пригортав, м'яв, а вона не могла збагнути, чому далі залишається чистою. Наступного разу теж не розділив з нею ложа, він скаженів зі встиду, і аж тоді зрозуміла Орися, що буде при ньому дівчиною завжди. Легше стало від цієї здогадки, з погордою й зневагою, на які тільки здатна здорова жінка, відштовхнула від себе немічного валаха, і тоді прийшло до неї усвідомлення волі: навіть церква не в силі узаконити на все життя неосвячений близькістю шлюб.

Однак волі не було. Батько не приїжджав, а за нею слідкували всі. За ворота двору, що стояв на околиці Теребовлі, її не випускали й на крок: одвірний слуга стояв біля зачиненої брами й дивився незворушно мимо її обличчя, був глухий, мов бовван, на вимоги, погрози, просьби. Свекруха сказала: «Негоже молодиці самій вештатись дорогами, чого тобі тут бракує?», і зрозуміла Орися, що її замкнено до клітки, з якої самій не вибратись ніколи.

Таточко приїхав!

А ночами снився Арсен. Не той, котрого цілувала на цвинтарі – поривчатий, закоханий, і не той – зажурений, з опущеними плечима, якого востаннє бачила на подвір'ї, коли віддавав батькові дукат, а безтурботний скоморох на луцькому ярмарку, що співає пісню про Орисю, обпікає коханням і навіки зникає між людьми, мов голка в сіні. І були ці сни для Орисі єдиним життєвим пристанівком у брудному й мерзенному світі.

Батько приїхав. Ублагає… Буде слугою, покоївкою, білою челядиною – щоб тільки геть з цього задушливого двору, де пахне пліснявою, смердючим потом скопця, де пасуть її злі очі свекрухи, заздрісні – служниць, похітливі – дворових парубків; геть з цієї очастоколеної ями, де навіть сни полошаться від рипу стільця, на якому сидить потвора, що ночами рахує гроші.