Биті є. Гоцик

Та жорстке вонюче м’ясо без вагань зідрав з кісток. Ілія погодився скуштувати ніжку. Гриз-гриз…

— Ні… Краще посплю… — упав і вирубався.

Гоцик колупався у зубах тонкою кісточкою, дивився на пусту дорогу.

— І я поспав би… — раптом вирішив. Ну не могло ж такого бути, аби у цю післяобідню пору, саме цього дня незнайомий хлоп, на якого вони чекали майже тиждень, несподівано з’явиться на дорозі.

Позіхнув. Зиркнув на дорогу. Напружився… Примружив очі, схилив голову набік, усміхнувся.

— Привіт, чувак… — прошепотів недобре.

Штовхонув Ілію.

— Брате… — сказав. — Недарма крука з’їли. Сили згодяться…

— Навіщо? — запитав ошелешений Ілія.

Гоцик кивнув у бік шляху. Ілія підняв голову і ледь не зомлів. Порожнім шляхом до напівзруйнованої церкви важко йшов утомлений хлопець.

— Господи, Господи… — Ілія заметушився, засмикався, припав до Гоцика. — Брате, Господи… Так, так! Що робити? Побігли туди? А? Гоцику! Не мовчи.

— Замовкни! — хижо наказав Гоцик, хоч і не було у тому сенсу, — хлопець був ще далеко.

Ілія упав між двома великими брилами, завмер. Гоцик причаївся поряд.

— І щоб не рипався, — прошепотів Ілії. — Не вистачало ще, щоб ти усе зіпсував.

— Мовчу, мовчу… — Ілія не відривав погляду від незнайомого хлопця.

Той ішов хоч і втомлено, та впевнено, як людина, що бувала тут не раз.

— Що робити? Що нам робити?! — Ілію прорвало. Затуляв собі рота долонею, та де там вмовчати. — Гоцику…

Незнайомець уже підходив до руїн. Ось досяг провалля, на місці якого колись були важкі двері. Зник у порожнині покинутої церкви.

— Де він? Де? — Ілія підхопився, витягнув шию.

Гоцик смикнув Ілію до себе, затулив йому рота важкою долонею.