Биті є. Гоцик

— Може…. Я збігаю до церкви, подивлюся? — питав Гоцика.

Гоцик ще тримався, хоч упевнене довготривале терпіння не входило до переліку його життєвих пріоритетів.

— Їсти хочеться, — відповідав похмуро. Озирався у бік містечка. — Ти краще до людей збігай. Хавки купи.

— Я? Ні! — Ілія лякався, повертався до спостереження. І хоч шлунок викручувало — спасу нема, від церкви відриватися не збирався.

Прикривав маківку здоровезний листом незнайомої, схожої на лопух рослини, торкався пальцями обпечених плечей. Голод виснажував, та більше допікало невблаганне південне сонце. Від спеки і задухи паморочилося, перед очима прозорими хвилями коливалося повітря, і тільки рятівні ночі берегли залишки сил, дозволяли непомітними тінями дістатися потічка неподалік містечка, набрати води.

Та скільки ж чекати?!

На п’ятий день Гоцик виматюкався, дістав з рюкзака сухарі і сало.

— Все! Час Х! Не поїмо — звалимося.

Ілія проковтнув сало, заліз під камінь.

— Ти ж… розбудиш мене, якщо раптом… — нагадав Гоцикові, бо до вереску боявся, що Гоцик сам зустріне пастуха, який, якщо вірити Іліїним снам, мав би таки з’явитися у церкві.

— Дрихни! — відповів той, уп’явся очима у церкву. Того дня від полудня до вечора — його черга варту нести.

Порядок чергування запропонував Гоцик.

— Зранку до обіду — я, після обіду до вечора — ти! З вечора до півночі — я, з півночі до ранку — ти, — сказав.

Заперечити нема чого. Та Ілії такий розподіл здався вкрай несправедливим.

— Ні! — затявся. — Зранку — я, а ти після обіду!

Гоцик знизав плечима — бери! Ілія мучився під каменем, лежав-крутився, ніяк не заснути від спеки. Уже й сам не розумів: чи виграв, чи знову програв!

Однієї ночі після півночі, коли Гоцик розштовхав Ілію — вставай, твоя черга церкву пильнувати, сам звалився і захропів — Ілія підкрався до Гоцикового рюкзака, дістав шкатулку… Аж схлипнув. Прости, матусю. Перебрав цяцьки — все на місці. Слава Богу. Обережно повернув шкатулку до Гоцикового рюкзака. Хотів уже було тугіше затягнути мотузку, та не втерпів — всунув руку всередину. Де золото? Де?

Важкий брусок лежав на самому дні. Ілія дістав його, зважив на долоні. Роззирнувся полохливо. Може… ну їх, ті скарби?! Маячня ж. До скону тут сидітимуть, Гоцик врешті розгнівається до божевілля, трусоне Ілію раз і той усе за хвилину викладе: про сон, книжку… І непересічну власну інтуїцію.

Ох, підведе! А зараз — шанс же! Ілія ж місяцями мріяв, аби Гоцик заснув без задніх ніг. Вхопити шкатулку, золото і дременути…

Зиркнув на Гоцика: брат?.. Зітхнув: не зможе вдруге курвом почуватися…