Биті є. Гоцик

Підійшов до Сантьяго, ухопив за грудки.

— Ти пастух? — обернувся до Ілії. — Брате! Запитай! Чи не його часом дівчина чекає… Ізідора.

— Ізідора? — Сантьяго розчув знайоме ім’я, закивав. — Вона мене пам’ятає? Я теж іноді згадую про неї. Вона живе зовсім поруч.

— Та знаємо! — буркнув Ілія. Пояснив Гоцикові. — Це він. Його вона… чекає.

Гоцик відпустив Сантьяго, тицьнув пальцем у його груди.

— Повернися до неї, — наказав.

— Мій брат каже… Ти повинен повернутися до Ізідори.

— Ні, ні! — Сантьяго кумедно крутив башкою.

Гоцик насупився.

— Іліє… Поясни козлу! Він пішов і забрав з собою частину Ізідориного серця. Має повернутися і віддати. Дати волю дівочому серцю, яке полонив.

— Нізащо! Я кохаю Фатіму… — вигукнув Сантьяго.

Гоцик розмахнувся, вдарив пастуха у щелепу.

— Ізідора! Її звати Ізідора, покидьку!

Пастух упав і завмер. Він лежав нерухомо, розкинув руки і ноги, ніби плив по ласкавій воді. І тільки кривавий слід на скроні вказував: вода та зветься Вічністю. Поряд із Сантьяго у скрині безсоромно сяяла купа непотрібних за мірками вічності скарбів.

Ілія закричав, кинувся до пастуха. Нахилився, спробував намацати пульс. Підвів голову.

— Гоцику… Ти убив його.

— Ні, він вдарився об скриню, — твердо відповів Гоцик.

Розстелив на траві рушник, витрусив на нього камінці, що їх Сантьяго устиг вкинути до своєї торби.

— Дай свій рушник! — наказав Ілії.

Ілію їв жах. Косував на мерця, слухняно подав Гоцикові свій рушник. Той розстелив його поряд із першим. Скинув з себе брудну футболку.