Биті є. Гоцик

— Ще трохи потерплю, — вирішив.

На сьомий день не втерпів Гоцик. Підвівся і пішов до церкви.

— Ти куди?! — Ілія перелякався, побіг за Гоциком.

— Подивлюся… Може, там уже сто людей усе перекопали. Вночі… Чи вдень, коли ти чергував, — буркнув роздратовано.

Круків налякала несподівана поява в руїнах двох збуджених нервових парубків. Кружляли, репетували.

— А пішли ви…

Гоцик схилився до землі навколо сикомора, всміхнувся задьористо.

— Що, що? — Ілія мацав землю долонями. — Ні! Нікого не було…

— Цілина, — мовив Гоцик, швидко пішов з церкви. — Доганяй… Ще наштовхнемося на власника.

— Ні, ні, нам треба, аби він нас не помітив спочатку.

— І щоб ми його не пропустили! — нагадав Гоцик.

— Не пропустимо, — сказав Ілія без упевненості.

Той день від ранку ніяк не скидався на інші звичайні. Упевнилися, що у церкві ніхто не копав, прикінчили сало і раптом побачили величезного, як курка, крука. Сидів поміж кущів, не злітав. Гоцик ухопив каменюку, прицілився… Як жбурне у крука.

— Матір Божа! — перелякався Ілія. — Навіщо ти вбив пташку?!

— Їсти хочу, — сказав Гоцик, підхопив мертвого крука. — Ти курку коли-небудь обскубував?

— Я… перепілок раніше їв. Хлопчиків… — Ілію нудило.

Гоцик розсміявся. Відрубав сокиркою крукову голову, обідрав пір’я разом зі шкірою, розвів вогнище.

— Що ж ти так смердиш, падло, — сказав безголовому крукові.

Тримав його на гілці над полум’ям, сходив потом. З небес — сонце, від вогнища — пекло.

— Чого не зробиш заради хавки, — рипів зубами.