Биті є. Гоцик

Захват зник, залишилося тільки ясне усвідомлення: якщо під сикомором є скарби, то Ілії від них не дістанеться й… однієї монетки. Зажурився. «Ну, чому я такий йолоп?! — бідкався. — І Горана поряд немає. Я запитав би: що робити? А він відповів би: сам знаєш. І хіба не так? Не маю віддавати скарби за шкатулку і золото. У скрині, певно, у тисячу разів більше…»

— Блін! Шукачі скарбів… Хоч би одну лопату прихопили! — Гоцик стояв всередині напівзруйнованої церкви, зосереджено роздивлявся величезний сикомор.

Обійшов його. Дістав сокирку і ніж.

— Де копати?! — гукнув Ілії.

Ілія не чув. Гарячкові думки метушилися: Ізідора, дідуган у тюрбані, іспанський пастух, Гоцик — загроза…

— Не треба копати! — зрозумів раптом.

Підбіг до сикомора, упав навколішки, по-собачому принюхувався, роздивлявся землю всередині церкви.

— Не копали… Тут сто років ніхто не копав, — захват повернувся, виплескував зсередини чистим фонтаном.

— І що?

Ілія роззирнувся, підійшов до Гоцика.

— Сюди має прийти одна людина. Вона знає, де копати. Нам краще сховатися. І дочекатися її.

— Може, та людина вже побувала тут?

— Ні! Ти ж глянь — усе поросло травою. Ніхто не копав. Вчасно встигли!

План здався Ілії ідеальним. І безпечним. Гоцик кивнув.

— Починаєш ворушити мізками, — сказав.

Пішов вивчати місцевість. Віднайшов величезний камінь — нависав над церквою на найближчому пагорбі.

— Отут чекатимемо.

— Чому тут? — Ілія насупився, бо вважав: командирські повноваження автоматично переходять до нього. Він знайшов церкву! Він привів… Він, врешті, читав Коельо, а нахабний Гоцик — ні…

— Звідси всі дороги, що ведуть до церкви, як на долоні.

Терпіння вичерпалося на третій день. Першим засумнівався в ефективності плану сам Ілія. Сидів на камені, до піску в очах вдивлявся в обриси храму, хоч навколо нього не спостерігалося жодного руху. Здавалося, після того як з розваленої церкви пішов Бог, його покинуло усе живе. І тільки невгамовні зграї чорних круків час від часу влаштовували на куполі гармидер, змушували Ілію завмирати, із ще більшою увагою чіплятися очима за зруйноване часом і людьми творіння чиїхось працьовитих рук.