Биті є. Гоцик

Гоцик скинув Іліїну руку зі свого плеча.

— Біжимо, — сказав. — Бо місцеві не відчепляться…

Ілія усе ще перебував у полоні дивних відчуттів. Удар по потилиці занурив не у чорну мряку, у жіночі коліна. Ілія торкнувся вустами ніжної шкіри, відчув до божевілля прекрасний її запах, завмер, бо захотів тут померти. Од щастя. Чув, як Гоцик і чорняві лупцюють одне одного, як тремтять Ізідорині ніжки, і падав-падав-падав у незнане раніше блаженство…

Озирнувся — чоловіки знову похапали палиці, поспішали за чужинцями.

— Біжимо! — верескнув.

— А я про що… — буркнув Гоцик.

Зупинилися-відхекалися поміж важких кам’яних брил на пагорбі. Лежали на розпеченому сонцем камінні, спостерігали за містечком, що лишилося у долині. Чорняві виявилися затятими. Гнали чужинців аж до останнього крайнього білого дому, гукали щось загрозливо й войовничо, та хлопці не озиралися — бігли й бігли, поки не опинилися на покрученій гірській дорозі. Полізли вгору.

— Як не відстануть, камінням закидаю, — лютував Гоцик.

Підвівся, ухопив каменюку, вдивлявся у дорогу між пагорбом і містечком.

Та чоловіки не пошкреблися за мандрівниками на пагорб.

— Нормально у містечко сходили… Дізнатися про ту кляту церкву, — цідив Гоцик, лив з фляжки у долоню теплу воду, вмивав скривавлене лице.

— Хто ж знав, що у таку халепу встрягнемо, — обережно сказав Ілія.

— За що дівчину били?

— Бо тато знайшов їй пару, а вона відмовилася за нелюбого заміж йти.

— Звідки знаєш?

— Зрозумів…

— Іспанську вивчив?

— А ти — ні? Ми ж… у цьому мовному середовищі вже другий місяць тирлуємося.

— І що? То не причина. Чужі мови вивчають люди, які у собі не впевнені, а мені воно — до сраки карі очі.

— Як це?