Биті є. Гоцик

— Скільки? — спитав Гоцик.

— Сто… двадцять євро, — слова обганяли Іліїні думки, а думки плазували від гордощів: він — геній! Зумів обернути ворога на друга. Більше — на підлеглого. Винайняв. Купив! Орендував з бельбахами! І гроші зберіг, відкупився задешево. І компаньйона знайшов. Непогано він виграв оце спілкування…

— Годиться, — кивнув Гоцик. — Давай!

— Що?

— Гроші.

Ілія почервонів од прикрощів — ой, зарано радів! Обдурить же!

— Після… виконаної роботи, — пробурмотів безпорадно, міцніше затис у кишені мамині євро.

— Добре, — погодився Гоцик. — Тоді хавка і нічліг за твій рахунок…

Ілія кивнув поспіхом — годиться, хоча так і не зрозумів: він виграв? Чи програв? Відповіді обіцяла дорога…

Та перш ніж зрушити, новоспечені компаньйони несподівано з’ясували — прагнуть одного й того самого: обходити широкі траси, великі міста і прикордонні застави. Сиділи навпочіпки біля розкладеної на жовтій траві мапи Європи, усе вираховували, як швидше дістатися півдня Франції. І автобуси курсують, і потяги мчать, і літаки розсікають. Та Ілія кривив пику — краще автостопом, короткими пішими кидками…

— Шукають? — зиркнув на нього Гоцик.

— А тебе? — насторожився Ілія і вперше пожалкував, що винайняв супутника.

— Ні, — відповів Гоцик. Пояснив. — Паспорта не маю. І візи.

— А мені зникнути треба…

— Зникнеш, — пообіцяв Гоцик, наче вже і яму для Ілії вирив.

Ілія зіщулився: ох, наплачеться ще з таким супутником. Гоцик не помічав полохливого страху в Іліїних очах. Схилився до мапи.

— Як рухатися планував?

— Через Словаччину до Австрії. Звідти до Італії…

— Ні!

— Чому? — Ілію лякала Гоцикова категоричність.