Биті є. Гоцик

— Ми ж не Айболіти по горах шкрябатися. Ні, я можу. А ти — ні, — Гоцик тицьнув пальцем у мапу. — Чітко на південь! Минаємо Словаччину, рухаємося Угорщиною все вниз. Повертаємо до Словенії, перетинаємо цю мініатюру і — ось! Ми на півночі Італії. Звідти до півдня Франції шапкою докинути можна. І ніяких Альп!

— Як варіант, — відсторонено прошепотів Ілія, аби не втрачати примарного статусу покупця, що він щойно купив собі… хазяїна.

— Без варіантів! — відрізав Гоцик.

Брат

У перший злий день зими 2008 року на світанку українсько-польські партизани у кількості дві голови просочилися до Словаччини, оминувши пункт перетину кордону поблизу Дуклинського перевалу. І хоч криті лісом Карпати не нагадували суворих Альп, вкрай утомлений Ілія бурчав роздратовано:

— І в чому сенс? Однаково — гори.

— А не скажи, — Гоцик заліз на каменюку, вдивлявся у широку, заповнену автівками трасу. — Отут твої гори і залишаться, а нам на південь.

Зіскочив на землю, поправив рюкзак, розсміявся легковажно.

— До Угорщини — якихось вісімдесят кілометрів. Мамо рідна! Плюнути і розтерти! За пару днів гуляш куштуватимемо.

— Я б зараз поїв, — сказав Ілія. Із запитанням зиркнув на Гоцика: можна?

Дорога усе розставила на свої місця ще у перший день подорожі. Без гикавки прикінчили Іліїні запаси, і Гоцик постановив:

— Сало і сухарі — НЗ! Коли гроші і сили скінчаться, тоді сало дістанемо. А доти аборигенів на харч розводитимемо.

— Як? — спитав тоді недовірливий Ілія.

— Та як… Безсоромно й упевнено, — спокійно відказав Гоцик, задумався. — Легенда потрібна. Я — глухонімий. І бідні ми! Бідні брати. А батьків у нас немає. Померли. А ти мене ведеш…. Куди ж ти мене ведеш?

— Може, до моря? Бо ти моря ніколи не бачив, — запропонував Ілія, хоча ідея братерства здалася безглуздою: аж нічогісінько спільного! Годі й шукати!

— Фігня! Не проканає, — скривився Гоцик. — Легенда має викликати у місцевого населення співчуття і довіру… Море! І чим глухонімому допоможе море? Ні. Ти мене ведеш… до ромів! Мовляв, остання надія, бо чув, що іспанські роми — ще ті відьмаки. І одного отакого глухонімого розмовляти навчили, хоч він до того — ні бе, ні ме. А ти матінці заприсягся — відведеш братика до ромівських ворожок! Бо то була її остання воля, і хоч грошей у нас геть катма, та тебе це не зупинило…

Гоцик замовк, зиркнув на Ілію прискіпливо.

— До речі, скільки у тебе грошей?

Ілія напружився: підлий хлоп! Знову за своє! Як уже Ілія уникав тих розмов, як викручувався. Вночі, коли Гоцик хропів безтурботно, навіть покликав на допомогу таргана.

— І що ж мені казати йому, Горе?!