Биті є. Гоцик

— Дійдеш до французького кордону — повідом. Раніше прошу не турбувати.

— І який із тебе вчитель?

— Мудрий… — відрізав Горе.

Ілія потягся до порцелянової чашки, влив у неї заварку, вкинув ложку меду…

— Був би ти людиною, зрозумів би, — заговорив вдумливо. — Людям необхідно спілкуватися. Просто так… Без угоди. А короткі шляхи — не завжди найкращі. За день — зима. І навіщо мені брьохати снігами Чехії і Німеччини? Піду на південь. Через Словаччину й Австрію до Італії… А звідти до Франції…

Потягся до металевого чайника, відсмикнув руку — дідько, гарячий! — витріщив очі: всередині чайника парував окріп, ніби щойно з вогню.

Ілія зіщулився, вовкувато роззирнувся. «Треба забиратися звідси якнайшвидше», — заметушився подумки. Розмішав чай. Ковтав гаряче поспіхом, не зводив очей з чайника, що у ньому і досі парував окріп.

Раптом біля хати рипнула хвіртка, хтось гукнув голосно — Ілія не розчув слів. Завмер, вирячив очі — двері розчахнулися, і на порозі став міцний високий парубок з ножем і сокирою в руках.

Ілія проковтнув окріп і відчай.

— Ви хазяїн? — пробелькотів.

Велетень примружив очі із зацікавленістю, схилив голову набік.

— Як звешся?

— Ілія…

Велетень кинув сокиру на долівку, ніж — за пояс, усівся навпроти Ілії за стіл. Дістав з рюкзака шмат сала з сухарями.

— А я Гоцик. Що проти мого сала поставиш? — запитав насмішкувато.

Ілія заметушився. Підхопив рюкзак, дістав з нього пакунок з маминими наїдками, вивалив на стіл: пиріжки, паштет з печінки, бутерброди з сиром…

— Прошу, пригощайтеся. Я… мав би подякувати…

— То дякуй!

— Дякую! Гроші я вчора заплатив…

— Які гроші? — Гоцик намазав на бутер з сиром печінковий паштет, одним рухом відкусив половину.