Биті є. Гоцик

— Юрек. Землепашець тобто, — відповів Ілія, уявляючи Гоцика по коліна у жирній чорній багнюці.

Жінка захитала головою — бідний Амброзію, ох і не пощастило із братом! Підкладала Ілії з печені м’ясця побільше, кидала Гоцикові на тарілку пусту картоплю з морквою. А набундючений пан Кшиштоф так і стояв біля бронзового годинника — чи то прибульцям час на їжу відміряв, чи то оборонятися від них готувався. І тільки-но Ілія із Гоциком з тарілок усе повиїдали, кашлянув сердито і повторив:

— Раді би допомогти. Та ніяк не виходить. Йдіть собі…

Справу на самоплив не пустив. Провів хлопців спочатку до ґанку, потім до хвіртки, потім аж на дорогу із ними вийшов, щоб переконатися — не повернуться.

— Чуєш, Амброзію! — сказав Ілії. — Може, в поліцію повідомити?

— Бог з вами, пане! — перелякався той. — Хіба ми вам що поганого зробили?

Тої ночі довелося спати просто неба. Ілія тулився до Гоцика — так тепліше — лаяв себе останніми словами. Навіщо господарів «братом» нажахав?! Зараз би у теплих постелях відпочивали…

— Іліє… — Гоцик ніби читав Іліїні думки. — І що ти такого людям намолов, що вони на мене вовком зиркали?

— Легенду… треба додумати. Бо щось не дуже людей вражає співчуття до глухонімого… ведмедя, — уїдливо відповів Ілія. — Мене пожаліли… Що мушу вести тебе світ за очі.

Гоцик відштовхнув «брата», закутався у куртку. Дивився у чорну мряку осінньої ночі.

— Схема нормальна… Усе залежить від виконання. Ти… Ти просто не талановитий, — замовк, задумався. — Будемо таким чином діяти: зранку до вечора — просуваємося вперед. Йдемо пішки, їдемо автостопом — як пощастить. Увечері шукаємо нічліг і вечерю. Їсти раз на добу — нормально. Запитай у студентів: вони так роками живуть.

— А якщо я захочу поїсти зранку. Чи вдень? — насупився Ілія.

— Без проблем. Бабло маєш — купуй хавку хоч вранці, хоч вдень. Але — на двох.

«Дзуськи! І не мрій! Краще я з голоду подохну, ніж за власний рахунок тебе підгодовуватиму!» — подумки обблював Гоцика Ілія і заплющив очі.

Та після вдалого вторгнення на територію Словаччини ясного зимового ранку їсти хотілося до бісиків. Ілія закусив тонку губу, поліз до кишені.

— Я куплю чогось поїсти, — прошепотів украй сумно. — На двох…

У приязній придорожній словацькій кав’ярні того дня двійко різнокаліберних хлопців із рюкзаками за плечима виїли з десяток бутербродів з шинкою, випили півлітра кави на двох.

— Не смій! Ніколи не смій замовляти на мої гроші! — репетував Ілія, коли Гоцик перехопив здачу з сотні, яку принесла офіціантка, і залишив їй «на чай» два євро.

— Не психуй, бо хавка назад полізе, — поблажливо вміхнувся Гоцик. Посунув від кав’ярні у поле навпростець, бо, за його міркуваннями, південь знаходився саме там.

До нового, 2009 року, лишалося менше тижня. За спинами мандрівників підозріло косилася Угорщина, привітно всміхалася мініатюрна Словенія, хоч і застрягла у горлі Ілії і Гоцика виснажливим маршем — Альпи таки трапилися на шляху. Юлійські. Гоцик дратувався: та коли вже ті гори скінчаться! Розумний Ілія старанно вивчав мапу.