Биті є. Гоцик

— Ти… мені не брат, — ледь чутно відказав Ілія.

Гоцик усміхнувся дияволом.

— І мови знаєш… Ото й практикуватимешся.

— Я тільки англійську… Трохи.

— А більшого не треба.

Уперше Ілія розповів легенду про глухонімого брата-велетня похмурій подружній парі середнього віку в прикордонному хуторі на півдні Польщі. Видавав скоромовкою, аби напружений Гоцик не зрозумів:

— Падло… Таке падло, оцей мій брат! Добре, що не чує, бо убив би! Геть мене змучив. До іспанських ромів його веди, бо ті, кажуть, глухонімих розмовляти вчать. Я його просив: «Братику! Дай зароблю, грошей назбираю, батькам пам’ятник поставлю, а потім уже…» Та куди! У горлянку мені вчепився, поміж очі врізав. Ви ж бачите — бидло! Замочить і не гикне. І що робити? Хату покинули. Грошей катма. Сунемо. А чи дійдемо? Що не куплю поїсти, забирає. Отакого дебіла за брата маю.

Подружжя перезирнулося перелякано. Чоловік підійшов ближче до комода, який прогинався під вагою старовинного бронзового годинника з усміхненими янголятами навколо циферблата. Ілія зрозумів: перегнув. Дядько антикваріату не пошкодує, тільки б їх здихатися.

— Та то таке… — усміхнувся винувато. — Його ж теж зрозуміти можна. Ми собі розмовляємо. І чуємо усе чисто. А він, бідолашний…

— До нас зараз родичі приїдуть, — обережно сказав хазяїн, поклав долоню на годинник, примірявся — підхопити та братам по маківках. — І раді б вам допомогти, та ніяк не виходить.

Ілія почервонів до скронь — дідько! — зітхнув.

— Вибачте… А поїсти…

Подружжя знову перезирнулося. Чоловік махнув рукою — ні! Та жінка раптом мотнула головою войовничо, пішла до столу — тарілками дзень-дзень!

— Е, Кшиштофе, припини! Не бійся! Я сама цього вилупка вб’ю! Хай тільки ворухнеться! Хай поїдять! Оцей! Чорнявенький хай поїсть! А той лобуряка і крихти не отримає! І пам’ятника не дав батькам поставити, курвел клятий! Недарма Господь йому язика відняв і вуха заткнув!

Ілія обережно посунув до столу, Гоцик присів скраю.

— Хай і брат поїсть, дуже прошу, — обережно попросив Ілія. — Не ображайте каліку. Бог побачить…

— Свята людина, — зітхнула жінка. — Як тебе звати, бідахо?

Ілія закляк: не справжнє ж ім’я називати? Ще день-два і мама почне на сполох бити.

— Амброзій, — мовив тихо. — У перекладі з грецької — безсмертний…

— А брата?