Биті є. Гоцик

— Це не моя хата, — сказав Гоцик і грюкнув дверима.

Лють творить дива. В Іліїній голові булькав — не стиг окріп.

— Курвел, псякрев! Гімно! Дебіл! Щоб тебе з приладом Гейгера шукали! Щоб ти здох, швіня! — верещав, очі з орбіт.

Забігав кімнатою, по лаві кулаком — а на тобі! Вхопив чашку, об підлогу — а на! Ускочив у куртку, рюкзак на плечі — бігом за Гоциком услід.

— Гроші він мої взяв! Гроші… — трусився.

Вибіг з хати, та перш, ніж роззирнутися — де ворог?! — наштовхнувся поглядом на повалену стару огорожу. Закляк — жах венами. Коли встигла потрухлявіти й завалитися? Вчора ввечері міцною була? І вчора чистий двір нині сухим листям завалений, наче вік не метений.

Озирнувся на хату: облуплені старі стіни, двері без засува. Та що ж це? Перехопило подих, обережно відчинив двері і знову зайшов усередину.

В обличчя павутиння, піч розвалена, круглий стіл покосився на трьох ногах, лави одна на одній купою. Ніяких смугастих килимків, горнятка з медом. І чашки щойно розбитої на брудній побитій підлозі немає. Пішов кімнатою. Очам не вірив. Торкнувся рукою металевого чайника — стояв на вкритому пилом облізлому комодику — зойкнув: у чайнику парував окріп.

— Матір Божа! — кинувся геть. Перечепився, впав — сокира перед носом.

Ухопив сокиру і вискочив зі страшного таємничого дому.

Гоцик відійшов далеченько. Ілія побачив його на вершині невисокого пагорба — стояв, роздивлявся, ніби вирішував, куди далі рухатися.

— Стій! — загорлав, хоча й розумів — Гоцик навряд чи його почує.

Біг-захекувався.

— Гроші він мої взяв, кретин!

— Стій! — вигукнув, коли відстань скоротилася до небезпечних метрів десяти.

Гоцик озирнувся, примружив очі і застиг.

Ілія перелякався до смерті. Зупинився. Лють — тікати. Він їй: куди?! Вона: вибач… Коліна затремтіли, та рука тримала сокиру.

— Чого тобі? — гукнув Гоцик.

Ілія почервонів до скронь, закусив губу — ну, чому він такий слабкий і безпорадний?! Хіба у нього вистачить сил дістатися прихистку алхіміка, якщо на його шляху зустрічатимуться такі… сильні підлі покидьки?! «Спілкування — угода, яку потрібно виграти», — згадав шепіт таргана. Зиркнув на Гоцика недобре.

— Ти… не хазяїн! — пробелькотів уперто.