Биті є. Гоцик

— Як? Вам не передали? Жіночка така… У рудому пальті…

— Не розумію, — очі Гоцика сміялися. — Не бачив я твоїх грошей.

— Але жіночка…

— Не знаю ніякої жіночки.

Ілія опустив голову.

— Добре, — вимовив. — Я… заплачу… знову.

Поліз до кишені. І уже хотів було витягти гроші, що мама дала в путь, та наштовхнувся на хижий Гоциків погляд. Знітився. Спробував у кишені відділити одну купюру, аби не демонструвати велетню всі. Гоцик з усмішкою спостерігав, як худорлявий дохляк вовтузиться.

— Допомогти?

Ілія почервонів, витягнув навмання купюру і ледь не луснув от прикрощів — п’ятдесят євро.

— Здачі… не маєте?

Гоцик згріб гроші, поклав у кишеню, проковтнув залишки бутера, хитнув головою.

— Ні.

У дивній кімнатці з вічно гарячим чайником зависла тиша. За логікою подій, Ілія мав би пояснити: Гоцик винен йому сорок євро. Язик не слухався. У голові метушилися безпорадні думки: от він одразу зрозумів — зле, дивне місце. І хазяїн дивний: як це він не знає, що по його хаті чужа жінка вешталася?! Чому двері не зачиняє? І розмовляє українською — ледь зрозуміло. Ніби з тих часів виринув, коли князь Данило Галицький Хелм заснував.

— Ви… українець? — ляпнув.

— Розумієш?

— Розумію.

Гоцик підвівся, запхнув у рюкзак сало з сухарями, витер рукавом губи і пішов до дверей.

— То добре, — сказав на ходу. — Згодиться.

Ілія так здивувався, що забув про страх.

— Зачекайте! А хто ж дім замкне? І чому ви так просто залишаєте мене тут? Мені треба йти. Я не можу охороняти вашу хату.