Биті є. Гоцик

Посеред ночі Ілія прокинувся від того, що хтось відчайдушно трусив його за плече. Роздер очі.

— Мамо?.. — здивувався. — Що ти тут робиш?

Мама тремтіла.

— Синочок… — прошепотіла перелякано. — Під тою лавою, де ти спиш, такий вітер! Ось сам глянь!

Присіла біля лави, зазирнула під неї.

Ілія ступив з лави на підлогу, присів поруч з мамою.

— Що там?

Простір під лавою зяяв бездонним чорним проваллям без кінця і краю. Там не було неба, землі, подекуди раптом спалахували яскраві цятки, одні той же час згасали, інші збільшувалися і переливалися, як дорогоцінне каміння.

— Так ось де мій скарб! — захоплено прошепотіла мама. — А я обшукалася…

Простягнула руку під лаву, у чорне провалля. Лава обвалилась і придавила мамину руку. Мама закричала — страшно, тоскно. Ілія за мить вкрився холодним липким потом, підхопився.

— Я зараз, зараз…

Учепився у лаву, намагався підняти. У нирках штрикнуло немилосердно — повалився, затремтів. Шкрібся до лави.

— Я зараз, зараз…

Знову вчепився — ну, давай! Тягнув догори край лави, а вона, клята, наче з надважкого металу. Уперся плечем, закричав — лава зрушилася і повалилася на бік. Під нею — звичайна дерев’яна підлога.

Ілія обернувся до мами — сиділа на смугастому килимку, притискала до грудей зламану руку — і заплакав. Мама усміхнулася і раптом сказала:

— Ходімо зі мною, Іліє. Тепер ти мені як брат…

Ілія хотів відповісти, що всі люди — брати і сестри, що то не порожні слова і, можливо, всі люди взагалі — родичі. Що у серці розквітла гордість, бо й не сподівався здолати лаву, що мамі треба до лікаря, та різкий пронизливий біль скрутив у колесо: нирки нагадували про себе із педантичною регулярністю.

Ілія повалився на смугастий килимок.

— Мамо… Присядь біля мене. Зігрій спину, і мені стане краще.

Мама не чула. Підвелася, повела очима, знайшла Іліїн рюкзак біля комодика, заходилася геть усе з нього викидати на підлогу.