Биті є. Гоцик

— Та не кіпішуй. Шкатулку… віддам. Не переймайся. А щодо скарбів…

— Закопати треба! — видав Ілія найпотаємніше.

— Ми їх тільки відрили. Ще й профінькати не встигли.

— І що?! — ніяк не міг второпати Ілія. — Купимо Ізідорі дім. Лишимо собі… на повсякдення. А решту прибережемо. Закопаємо так, щоб тільки ми знали, — розмірковував, наче скарби спільні, наче і витрачати тільки удвох.

— І де?

— А, приміром, під тополею, що одна-однісінька біля вежі на березі. Як і всохне чи буря її понівечить, так місце знайдемо. Примітне місце.

— Подумаю…

Гоцик роззирнувся.

— Тобі тут подобається? — запитав Ілію.

— Я мріяв про це місце.

— Стайні немає. Сонце кляте. Сіль зі шкіри не сходить. Нудно… Хоч свиней заводь.

— Не розумію! Тут же… воля.

— Тут без нас — воля, — сказав Гоцик, закрокував дорогою.

— То що зі скарбами? Закопаємо?

— Чого це тебе так пече? — запитав Гоцик із підозрою.

— Бо тоді… ти обов’язково повернешся, — не збрехав Ілія.

— Не факт, — зітхнув Гоцик.

Того дня Ілія оголосив себе головним на кухні, бо Ізідора примхливо перебрала продукти — перець-баклажани-помідори? Набридло! М’ясо-рис-креветки-мідії? Паелья? Ні, не хочу! Покидала все на столі, ухопила пару в’ялених фініків, потягла Гоцика на вежу.

Ілія спостерігав, як незадоволений брат слухняно суне за гордою іспанкою, зловтішався: дотрахався, йолоп?! Навряд утечеш!

Зібрав розкидані продукти, відклав курку. Згадав перепілок-хлопчиків і вирішив зварити суп. Такий, як мама готувала.