Биті є. Гоцик

— Ви би… хоч совість мали, — буркнув Ілія.

Зашарудів каструлями — шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.

— Виноград їж, — почув голос Гоцика.

Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.

— Треба вдягнутися, — сказав їй.

Так — кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.

— Чи не треба? — запитав.

Так — кивнула.

Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.

— Іліє! Завари кави, — гукнув на ходу. — Ми — за мить…

Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.

Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом — від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі — хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте — примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно — лава. Ні спокою, ні перепочинку — буяло, не бажало охолоджуватися.

Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день — розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.

Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!

Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.

— Іліє… — гукнув. — Ти… як?

Ілія напружився.

— Вона… казала, що любить… тебе?

— Ні, — відповів Гоцик. Признався. — Коли було розмовляти?..

— А мені казала!