Биті є. Гоцик

— Прекрасний ранок! Все ідеально. Ще би… ковток води!

— Я… принесу, — сказав Ілія.

Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик — ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.

Застиг. У руці затремтіла склянка.

— Ні, Ізідоро, не зараз, — почув напружений голос Гоцика. — Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.

— Ні!

— Так, люба, так!

З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший-ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.

— Іліє? — констатував із прикрістю. — Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.

В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки — то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…

Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося — Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, — бідкався тоскно. — Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.

Схаменувся, як почув веселий тупіт, — Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився — туди-сюди — кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.

Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.

— Ей! Іліє!

«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» — Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина — і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі — знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.

Та Гоцик гукнув:

— Де сніданок, Іліє?!

Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.

— Сам снідай! — закричав у замкнені двері. — У мене… болить голова!

…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору — без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці — безтурботні дурні птахи.