Биті є. Гоцик

— Не йди! — підвелася, тупнула ніжкою.

Гоцик знизав плечима.

— Та чого ти переймаєшся, Ізідоро?! Почекаєш мене тут… Тобі ж тут подобається? Сонце у морі, інша лабуда. Ілія поряд. Не страшно самій. А я, певно, швидко повернуся… Скільки там до тієї Португалії — пил для льотчика.

Ізідора ухопила велику фаянсову миску, з якої Гоцик суп сьорбав, як дасть нею об стіну — уламки фаянсу по всій підлозі.

Побігла до сходів — по розбитому посуду навпростець. Легко злетіла сходами на другий поверх, завмерла на мить, озирнулася. Розсміялася раптом.

— Завтра поговоримо! — пообіцяла Гоцикові й щезла у коридорі другого поверху.

Гоцик зітхнув.

— Капєц… — сказав роздратовано.

Ілія збирав рештки фаянсової миски, косував на брата.

— Може, ще вина? — запропонував обережно.

— Ні, — відповів Гоцик. — Пішли майно закопувати.

Чорної ночі під ясними зірками на високому березі під тополею двійко мандрівників скарби ховали. Спершу припхалися місце вивчити, потовклися.

— Ну, хай тут. Не однаково? — мовив Гоцик.

Повернулися до будинку: чим яму копати? Гоцик згадав про сокирку синьйора Бонвіссуто. Ілія віднайшов мотику. Ото й усе приладдя. Подумали, прихопили великий кухарський ніж, ліхтарик.

Присіли під тополею. Зажурилися.

— Тільки ти повертайся, — попросив Ілія.

— Маякну обов’язково, — пообіцяв Гоцик. — Десь та перетнемося.

— Тут!

— Ну, тут…

Гоцик розклав на рушнику свою здобич: Сантьягові скарби, золоту цеглинку, чорну лаковану шкатулку.