Биті є. Гоцик

— Добре… Шкатулка твоя, — підсунув Ілії, задумався. — Скільки ж із собою взяти?

— А на будинок лишити? — ляпнув Ілія.

— Ти ж заприсягся собі його купити!

— Так… — Ілія почервонів — посеред ночі помітити можна.

Гоцик пхикнув скептично, знову уп’явся поглядом у скарби.

— Золото візьму, — сказав. Перебрав дорогоцінне каміння. — Один невеличкий камінчик, щоб продати і гроші мати. І оці три великих смарагди.

— Навіщо?

— Тебе забув спитати!

Гоцик загорнув камінці у рушник, поклав згорток у целофановий пакет.

— Давай! — сказав Ілії. — Скорше із своїм майном визначайся.

Ілія відклав шкатулку — з собою залишить, зважив на долоні пару камінців.

— На дім вистачить. Я… Дізнавався уже. Кожен тисяч по сто євро затягне.

Гоцик насупився, поліз до пакета, розгорнув, почав камінці рахувати.

— Тридцять дев’ять, — визначив. Здивувався. — У мене майже чотири мільйони?

— І монети. І золотий брусок! Ти багатший!

— А у тебе дім буде, — відповів Гоцик. Помовчав мить, додав: — Й Ізідора.

Ілія напружився, заходився скарби упаковувати. Поклав до шкатулки два камінці, мить подумав, додав ще кілька. Задумався, непевно склав стовпчиком золоті монети, теж вкинув до шкатулки.

— Жирно жити зібрався, — іронічно усміхнувся Гоцик.

— Тебе забув спитати, — смикнув плечиком Ілія.

Заходилися яму копати. А землі — нема. Одне каміння, їй-богу. Ледь не до ранку марудилися, повтомлювалися до нестями, та вирили таки. Ілія обережно поклав на дно згорток зі своїми скарбами, зверху Гоцик свій вкинув. Закидали яму камінням, вирівняли землю під тополею. Гоцик притяг великий плаский камінь, що від вежі відвалився, поклав його на схованку.