Биті є. Гоцик

Гоцик зиркнув на Ілію, мов на хворого.

— Що з халабудою робитимемо? — запитав.

— Тобто?! — Ілія аж зупинився посеред стежини. — Ти ж хотів подарувати дім Ізідорі…

— А ти не хочеш?

— Я? Я можу, але… — Ілія геть нічого не розумів. — Але як ти дивитимешся їй у вічі, коли я…

— А я не дивитимусь їй у вічі, — холодно відказав Гоцик.

Ілія забув дихати. Кліпав повіками безпорадно.

— Чому?

— До Португалії піду. По борщ… — усміхнувся зажурено. — Ти ж бачиш… Геть готувати не навчена. Мене вже нудить від винограду і тих клятих фініків. І взагалі… Тоскно. Море те з дня на день. Хата та… Не хата — бордель.

— Чому?

— Так і здається: штовхонеш будь-які двері, а за ними — гола дівка! А дверей же отут…

— То ти вже… переситився.

— Та ні. То я прокинувся…

Ілія зітхнув, опустив голову. Чому так? Грошей мають — по пельку! А радість втекла. От і Гоцик на місці не всидить.

— Грошей лишу, — почув голос брата. — Купиш їй оцей дім. Прослідкуєш, аби усе без лажі. Документи там оформити, таке інше. Зможеш поки біля Ізідори лишитися?

— Так, — відповів. Відчув, як розчавлені мрії оживають, сильнішають. Захвилювалося кохання, затремтіла пересторога — прикривала собою золото.

— А скарби свої… За собою у рюкзаку потягнеш? — запитав.

— Скарби? Не знаю, — Гоцик задумався, розгублено зиркнув на Ілію. — А де мій рюкзак? Не бачив?

— Матір Божа! Та ти геть здурів! Давай повернемося. Відшукаємо негайно. Там… шкатулка мами моєї.

Гоцик ухопив Ілію за комір: ану, тпру-у-у…