Биті є. Гоцик

— Ну, от і все. Як не було.

Ілія розсміявся тихо.

— Тепер… можу правду сказати.

— Яку? — запитав Гоцик із підозрою.

— Скарби… Я не знав, що вони є. Книжку прочитав. І сон наснився. Ото і все. Сам не вірив. Боявся тобі признатися… А воно, бач, як…

— Харе заливати! — Гоцик не повірив. Вдивлявся у сіро-рожеві небеса над синім морем. — Скоро світанок. Йти треба.

— Як? — перелякався Ілія. — Прямо зараз? Та ні! Зачекай. Я сніданок приготую, поїси перед дорогою. Й Ізідора… Ізідора вранці поговорити з тобою хотіла.

— Ну, Ізідора не тільки цього хотіла, — відповів Гоцик. Обернувся до дороги. — Піду.

— Ти не можеш так вчинити! Попрощайся із нею. Це непорядно. Ти…

Гоцик хижо гиркнув, ухопив Ілію за грудки.

— От ти питав, Іліє… Чи казала мені Ізідора, що любить. Не казала. Але і я не казав! Що люблю…

Із синього моря виринало сонце. Ілія стояв на верхівці високої вежі, вдивлявся у чорну цятку, що рухалася долиною. «Прощавай, брате», — подумав. Роззирнувся: замок, прекрасна Ізідора, закопані скарби. І проти всього того — він один.

— Матір Божа! Як же мені страшно!

Мама Марічка, мама Алмейда

Вісім місяців тому в рідній Нехаївці Гоцик кинув татові: «Куди? По борщ!» Й отепер, коли за спиною зник дивний дім з високою вежею біля моря, під ноги стелився горбатий шлях, а сонце шпарило у маківку, як найнялося, подумав: без варіантів. До мами. Забере її з наймів, подарунків накупить, автівку якусь… «Мерседес»! Ну, бо їм усім «мерседес» — як кінець світу! Без альтернативи. То й хай буде. З понтом селом проїхатися до подвір’я, де тато зневірився. Блін! Татові порося купить! От, щоб Гоцикові здохнути. Мале чорне азійське. Насмішка над татовими льохами. Може, усміхнеться?..

Думки про батьків розворушили серце. Йолоп, бля… Жодного разу матінці не зателефонував. І татові. Ну, з татом потім поговорить. А от мама…

Зупинився, віднайшов у рюкзаку мобільний, що він не тільки пилюкою вкрився, але й подряпався, і крихти у корпус понабивалися. Хотів було маму набрати, а останній номер в адресній книзі — мобільний ватажка хітанос Пауло.

— Блін, андалусійці!

Набрав рома. Тикав-тикав, ніяк не міг знайти зрозумілі іспанському цигану слова.

— Коні! Гроші… Ви де?