Биті є. Гоцик

Ізідора зривається, черкає пальцями по бокалу — брязь! Й не озирається. Швидко йде до сходів.

— Ізідоро! Зачекай, — Ілія ледь зводиться на ноги, суне за дівчиною услід. — Моя кімната теж… на другому поверсі.

Піднімаються широкими сходами — пліч-о-пліч. Ілія кліпає повіками, та тепер не від хвилювання, — сльози рвуться литися з очей. Зараз! От прямо зараз…

Темний коридор. Двері Іліїної кімнати — перші. Ізідора відчиняє, зазирає.

— Два ліжка, — констатує, йде геть. — Добраніч, Іліє.

Ілія кусає губи в кров, викручує пальці, тупцяє біля дверей, та ніяк не наважиться відчинити їх, зробити декілька відважних кроків, увійти до Ізідориної кімнати.

Сунеться по стіні на підлогу, завмирає. Гарячково намагається віднайти хоч найменший привід. За вікном б’ються хвилі, заповнюють голову Ілії нескінченним монотонним гудінням.

— Та припиніть, — стогне, затуляє вуха долонями.

…Дихати важко. Здається, від того, що вуха не чують, дихати взагалі неможливо. Ілія забирає долоні від вух і чує збуджений стогін Ізідори.

— Котра година? — бурмотить безпорадно.

Руки тремтять. Спирається ними на підлогу, підводиться. Ноги… теж тремтять. Не слухаються, та Ілія суне до дверей, тихо відчиняє, визирає у коридор — нікого! І хто би мав бути?

Підкрадається до Ізідориної кімнати — двері легковажно прочинені. На широкому ліжку під напівпрозорим балдахіном сидить прекрасна гола Ізідора. Закинула голову догори — тільки й видно гостре підборіддя, тонку білу шийку. Стогне безсоромно голосно. Біля ліжка стоїть голий Гоцик. Веде важкою долонею по Ізідориних грудях. Раптом напружується, рвучко притискає її до себе. Ізідора обвиває міцне тіло руками, ногами. Ілії пливе перед очима, та він притуляється до дверей, не зводить очей. Відчуває, як прямо у штани вивільняється власне сім’я, спустошено мацає — так і є. І все не може відірвати погляду від двох збуджених жаданням тіл.

Схаменувся, побіг до своєї кімнати тільки тоді, коли Гоцик відкинувся на ліжку, поклав руку на голий живіт Ізідори і сказав:

— Дійсно, хочеться спати.

— Спи… — розсміялася Ізідора.

— Тут? — Гоцик підвівся, іронічно скривив пику. — Ні…

Ізідора погордливо примружила очі. «Попросить — залишусь», — подумав Гоцик.

— Добраніч! — підвелася на ліжку, ухопила лляне покривало, війнула ним, розправила, вляглася, укрилася з головою. Нема Ізідори.

Гоцик похитав головою: ох, дівко!

— Солодких снів, Ізідоро…