Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Але ж… – хотів було заперечити Злотник, та, поглянувши на бліду Катерину, махнув рукою. – Ну та добре, мені головне наказ виконати.

Мальчиха улесливо заусміхалась.

– І ви його виконали, пане Злотнику, – заслебезувала вона, трохи не кланяючись та вправно ховаючи гроші у свій строкатий чересок.

Злотник хитнув головою, ще раз якось дивно зиркнув на Катерину й пішов геть із двору, полишивши Катерину й Килину в напруженому мовчанні.

А як від’їхав він із конем від двору, мовчання обірвалось.

– Ну, – просичала Килина, обертаючись до остовпілої Катерини й пронизуючи недобрим поглядом, – скажи мені тепер, Катерино, чого це пан раптом так розщедрився, грошей через управителя дає? За які твої заслуги ласка панова така?

Катерина ж стояла, ані пари з вуст. Та й що вона могла сказати? Що цілувалася з паном, а це подяка?

– Ну, чого мовчиш? За що тебе пан грошима наділив? – гаркнула Килина, підступаючи до Катерини.

Та ж тільки плечима знизала.

– Нічого він мене не наділяв.

Лице мачухи негарно покривилось.

– А не бреши, не бреши, клята дівко, – вигукнула вона, підступаючи ще ближче. – Я давно знала, що в тебе блудлива душа, та, як про мене, блуди хоч із паном, хоч із жебраком, байдуже. Чуєш, байдуже! Але якщо через твої вибрики від тебе відмовиться сотник, я тебе своїми руками зі світу зживу, задушу гадюку!

Катерина кинула на неї гіркий погляд.

– То душіть, бо за сотника я не піду!

– Що, пана закортіло? – зареготіла Килина.

– А вам до того що?

– Бодай би ти пощезла, – несамовито закричала Мальчиха, і наступної миті важка рука луснула Катерину по лицю з такою силою, що голова в неї відкинулась назад, а коса перекинулась через плече. – Не піде вона за сотника! Пана їй подавай! Та кому ти потрібна, злидарка вошива? Та той пан викине тебе через день, потрібна ти йому! – Мальчиха плюнула собі під ноги. – А за сотника я тебе примушу піти, за косу потягну, до напівсмерті заб’ю, а віддам за нього.

Відчуваючи, як горить лице в тому місці, де до нього торкнулась важка рука мачухи, а з носа сочиться теплою цівочкою кров, Катерина повільно підняла голову й поглянула на розлючену жінку, висока постать якої нависала над нею. І зрозуміла, що просто не дозволить більше вдарити себе. І цей поличник, найсильніший і найболючіший, був, можливо, останнім. І коли Килина, виблискуючи темними очима, знову підняла руку, вона тихим голосом зупинила її, піднявши скісок.

– Не чіпайте мене!

Рука Мальчихи застигла в повітрі.