Розділ «Частина перша Кріпачка»

Катерина кинула на нього похмурий погляд.

– Нічого я не ховаюся.

– Ну-ну. А тебе наш сотник шукав…

– Знайшов уже.

– Ага. – Дід Мирон помовчав, поглянув на дочку, а потім, мов не терпілось йому хутчіше вихвалитись, запитав. – А чи знаєш ти, дівко, де ми зараз були?

Катерина байдуже відвернулась.

– Звідки ж мені знати?

– У пана Криштофа ми були, – переможним голосом відповів Шуляка так, неначе хотів ще й у долоні заплескати. – Чула, дівко?

– Чула, не глуха.

– Ну, то слухай далі, щоб не було більше дурниць. Пан дуже вподобав Горпину, запросив нас іще раз завітати, коли буде нагода. Отож-бо, ти, Катре, покинь мені навіть думати про пана, зрозуміла?..

– Батьку, – перебила його Горпина, позіхнувши та кинувши на Катерину зневажливий погляд. – Ну що ви розпинаєтесь перед нею? Невже ви думаєте, що такий пан, як граф Гнатовський, може мати око на таке вбожество?

Шуляка засопів.

– Ну, я ж бачив, як він на неї дивився…

– Та облиште ви, батьку, – махнула рукою Горпина й, навіть не поглянувши більше на Катерину, повільно пішла до села, приминаючи високу молоду траву своєю пишною, оксамитовою спідницею багатої ожинової барви. А дід Шуляка ще стояв та вдивлявсь у Катерину своїми недобрими вицвілими очиськами.

– Чула? – гордовито запитав він, усміхнувшись. – Ну чим тобі не пані, га? Справжня пані! І скоро, згадаєш моє слово, вона нею й буде! Пані графинею Гнатовською! – І кинувши на Катерину переможний погляд, дід Шуляка, задерши свою сиву голову догори, повагом попростував назирці за дочкою, мов півень, високо підіймаючи ноги.

А Катерина лишилась сидіти біля води, відчуваючи, як застигає від болю серце. Ні, вона не має про це думати, він пан, і його воля обирати собі жінку до вподоби, а ця Горпина, хоч і вдова, а все-таки гарна, тут нічого не скажеш. От тільки аби серце так не боліло від самої лише думки про те, що він буде разом із Горпиною.

Додому вона повернулась мов затьмарена. Мовчки, мов глуха, вислухала мачушину лайку й, узявши скісок, уже збиралася йти косити траву, коли до двору повільно під’їхав пан Максим Злотник, панський управитель. Побачила його та так і заклякла на місці. А серце забилось непокійно. Ось він увійшов до їхнього вбогого двору, а діти, які бавились біля порога, дивляться на нього, пороззявлявши ротики. Високий незнайомий дядечко так гарно вбраний у багату шовкову сорочку, вузькі штани та вишиту золотаву свитку. Мальчиха ж, забачивши Злотника, так і завмерла біля курника, витріщивши очі. А потім, коли Злотник зачепив глечика з кисляком, якого діти, граючись, виставили посеред двору, Мальчиха отямилася, сплеснула руками й кинулась до високого гостя, котрий із подивом удивлявся в калюжу з кисляку, що розтікалась біля його гарних блискучих чобіт.

– Ой, пане Злотнику, вибачте, вибачте, – ласкаво, мов та ясочка, заклопоталась Мальчиха, але Катерина бачила, що та не може взяти до тями, чому це до них завітав управитель, – дітки, знаєте, бавились, вони в нас такі пустуни, поставили глечика…

Злотник прокашлявся.

– Пусте, Килино Климівно. – Він обвів очима двір, зупинивши не зовсім зрозумілий погляд на Катерині, що стояла під хатою. – А ваш чоловік удома?