Розділ «Частина перша Кріпачка»

– Козак Мирон Шуляка та козачка Горпина Миронівна, – промовив він, і було чутно, як заплітається в нього язик. Потому задки відступив, а відступаючи, зачепивсь об поріг і мало не випростався на повен зріст.

Криштоф провів його похмурим поглядом.

– Пане графе, – почав слебезувати дід Шуляка, кланяючись. – Ви вже пробачте старому козакові його зухвалість, та ви в Борисах уже з місяць, а моя донька до цього вас іще не бачила, а жінки ж бо, знаєте, які сороки допитливі. – Дід реготнув. – Та і я з вашим дядьком добре товаришував.

Криштоф відповів похмурим поглядом.

– Справді? То проходьте, друзі дядька – мої друзі.

Він поглянув на Горпину Миронівну. Вродлива, ще досить молода, приблизно його віку, із великими, навіть дещо випуклими очима прозорої блакитно-сірої барви. Вона досить приваблива та спокуслива жінка, і, зустрівшись поглядом із її знадливими очиськами, Криштоф відразу ж завважив, як у їхній глибині яскраво загорівсь призивний, відвертий вогник.

Вона простягнула йому руку.

– Для мене велика честь познайомитися з вами, пане графе, – промовила, а радше промуркотіла Горпина, й усміхнулась спокусливою усмішкою впевненої в собі жінки. Криштоф узяв у руку її білосніжну, випещену й пухку ручку та нахмурився. Гостро, до болю гостро пригадалися йому інші, загрубілі, шершаві та подряпані ручки, що торкались його лиця з невимовною ніжністю ще годину тому.

– Навзаєм, Горпино Миронівно, – дещо різкіше та непривітніше, ніж збирався, відповів він, не поцілувавши тієї пухкої руки, а тільки ледь помітно стиснувши й помітивши розчарування, що промайнуло у випуклих очах. – Прошу, влаштовуйтесь!

– Дякую.

Наступну годину Криштоф провів, вислуховуючи завзятого у словах козака Шуляку та час від часу ловлячи на собі погляди його дочки, яка так і сочилась спокусою. Але він удавав, що не помічає цього зазивного зваблювання. Іноді він обертався до гостей спиною, знову й знову його погляд повертався на берег, де він тримав в обіймах просту сільську дівчину та втрачав розум.

Поглянувши на перекошене від люті лице Макара Яковенка, Катерина мало не закричала й хутко скочила на ноги. А потім, здивована, відступилась, із острахом дивлячись у налиті кров’ю, вирячені очі.

– Що вам потрібно? – запитала вона, помітивши, як тремтить голос. – Чого шпигуєте за мною?

Яковенко засопів, а потім рикнув:

– А що, я тобі заважаю? Га, Катруню? Заважаю лизатися з панами та вдавати із себе святу невинність?

«Він бачив, як я цілувалася з паном», – із жахом подумала Катерина, удивляючись, як гладке, угодоване лице сотника повільно червоніє від люті, що його переповнювала.

– Чого мовчиш? – гаркнув знову сотник, і Катерина ледве втрималась, щоб не гайнути геть.

– А що мені вам казати?

– Що обманюєш, святу із себе робиш, а з панами он як…

Катерина норовисто закинула голову.