Розділ «Частина перша Кріпачка»

– А вам що до того?

Яковенко почервонів ще більше.

– Мені що? Ах ти ж, душа блудлива. Мене, який сватає тебе, злидню нещасну, ти гониш, тікаєш від мене, наче від прокаженого, а сама он яка! Гадаєш, як молода, то я й попсовану візьму?

– Не візьмете, я тільки вдячна буду!

– Мовчи! – Лице сотника перекосилось. – І затям, Катерино, що як я ще раз побачу тебе з тим недобитим ляхом, то…

– Та йдіть ви, знаєте куди? Хто ви мені такий? – перебила його Катерина, і, не бажаючи більше вислуховувати образливих слів цього зовсім чужого чоловіка, обернулась та побігла до села, геть забувши про корито з відрами. Гірка образа стискала груди, а очі обпікали сльози, і зовсім не хотілося йти додому, туди, де порядкувала мачуха.

Килина стояла біля тину та, лускаючи насіння, про щось залюбки завзято пліткувала з тіткою Мариною Кирилихою, коли Катерина, бліда й заплакана, добігла до двору. Кирилиха так і вп’ялася поглядом у розгублене лице, обдивившись із ніг до голови, мов чуючи довгим своїм, гачкуватим носом, що сталося з нею щось особливе.

Мачуха спохмурніла.

– Ти чого? Де була? Де корито з одежею? – ураз накинулась вона на Катерину, мов шуліка.

Катерина спіткнулась.

– Біля річки… забула.

Мальчиха недобре зіщулилась.

– Ну, то чого ж витріщилась? Іди забирай, поки не потягнув хто. Я ж тебе послала діло робити, а ти де вешталась? Іди, чого стала?

Катерина мовчки обернулася й пішла до річки. Сил бігти в неї вже не було. А в спину їй котився голос тітки Кирилихи.

– Дивна вона якась у вас, Климівно.

Килина важко зітхнула.

– І не кажіть! Узялося ж нещастя на мою бідну голову. Робити нічого не хоче, нагаїв на неї треба, бо ж як сонна муха. Та ви ж самі бачили: ціла хата ледащів на моїй шиї, продиху немає…

Більше Катерина не чула, та й того вистачило, щоб здригнутись. Прийшовши до річки, вона відшукала мачушину сорочку й почала полоскати одежу, намагаючись не згадувати того, що відбулося з нею на цьому місці. І вона виполоскала половину корита, коли з боку панських садів зачулися голоси. Серце вмить нерівно забилось у грудях, і, швидко піднявши голову, вона побачила, як до містка наближається… ні, не пан Криштоф, а дід Шуляка, та не сам, а з дочкою.

Катерина покривилась і зачаїлась біля річки, біля рідкого куща смородини. І несе ж важка година цього старого пліткаря, усе немає йому спокою. Катерина дуже сподівалась, що дід Шуляка з Горпиною пройдуть повз, не помітивши її. Та не так сталось, як бажалось. Довгий ніс діда, мов почув її присутність, зарухався й повернувся в її бік.

– Катерино, – вигукнув він своїм неприємним і пронизливим голосом так гучно, що з очерету вилетіла зграйка качок. – Гей, дівко, а ти чого там ховаєшся?