Розділ «Частина перша Кріпачка»

Сказав це, а сам знову простягнув до неї руки, бажаючи чи то заспокоїти, чи… І Катерина, злякавшись самої себе, своєї слабкості, обернулась і побігла геть. Побігла берегом, відчуваючи на собі обпікаючий погляд темних панських очей. Бігла ж вона не до села, а за село, туди, де під березами лежав вірний рудоволосий Микола. А там упала на м’яку, шовкову травицю й застигла.

– Господи, що ж я наробила? – прошепотіла вона, торкаючись тремтливими пальцями палаючих вуст. А потім погляд упав на могилу Миколи, й очі наповнились сльозами.

– Прости мені, Миколо, – тихо промовила вона, опускаючи чорняву голову. І завмерла так, відчуваючи, як серце дзвенить, мов та кобза, від хвилювання й солодкого відчуття, яке опанувало її в обіймах пана. О, ну чому він не простий козак, не простий, а пан? Ну чому?

Замислившись, вона просиділа так деякий час, але в якусь мить відчула, що не сама під цими березами. Напружившись, Катерина різко обернулась, але навколо нікого не було. Відчула, як спиною пройшовся холод. Ізнов подумавши про той свій страх перед незнайомим страшним мерцем, на якого перетворився Микола, Катерина знову озирнулась.

І відчула, як крик застряг у горлі.

Під березами стояв сотник Яковенко.

Пройшовши місток, що сполучав між собою два береги річки, Криштоф Гнатовський, польський пан, геть мокрий від свого купання, купання гарячкуватого та несподіваного, попрямував до палацу.

Сюди, у ці мальовничі малоруські краї, такі пронизливо-чарівні, його привела не любов до тутешніх природних красот, а дещо інше. Це була втеча. Утеча від свого нещасного кохання. Від кохання до польської красуні, дочки князя Любомира Стадовського, Терези. Реготухи, блакитноокої чарівниці із золотавим волоссям, котра, граючись, порушила його спокій у Варшаві, а потім просто кинула, погодившись стати дружиною графа Якова Звяковича. А він, гордий і заможний граф Гнатовський, не тільки лишився з розбитим серцем, а й зробився посміховиськом на всю Варшаву, його рідне місто. І він просто втік. Можливо, це не гідно, не по-чоловічому, однак він просто не зміг залишатись у Варшаві, у місті, де жила зрадлива Тереза, де вона всюди з’являлась зі Звяковичем. І втік не до матері в Київ, а сюди, у маєток, що зостався йому від дядька. Щось було такого в цих Борисах, що раптово вчарувало його, ваблячи до себе з неослабною силою.

Так само, як ця юна дівчина, як ця Катерина.

Згадка про той поцілунок на березі, що обпік його кілька хвилин тому, примусила Криштофа знову нахмуритись. На відміну від дядька, який замолоду полюбляв кріпацьких дівчат, сам він ніколи не вирізнявся прихильністю до служниць. За тридцять років життя в нього, звісно, були жінки, але ніколи не було служниць. І єдиною, хто спромігся заволодіти серцем, була Тереза. Утім, про неї думати зараз не хотілось. Болючий образ із серця гнали вологі, золотаво-зелені очі на пів лиця, що дивились на нього з незрозумілою ніжністю, мов у саму душу заглядали, у саме серце, зганяючи з нього блакитні очі Терези.

Дійшовши до свого садка, що розкинувся навколо будинку, Криштоф спохмурнів іще більше. Побачивши сьогодні Катерину, він раптом зрозумів, що ця проста дівчина цікавить його, цікавить набагато більше, ніж йому б того хотілося. Він надзвичайно здивував себе самого, коли, уздрівши її на протилежному березі річки, поліз у воду, якоюсь силою змушений був припливти до неї, зачудувати й таку – зачудовану та заціпенілу – схопити в обійми та цілувати, певне, найсолодшим і найхвильнішим поцілунком у своєму житті. І як могло так статись, що поцілунок цієї невинної та вбогої дівчини схвилював його набагато сильніше від, неначе крадених, поцілунків у Терези, та цілування її холодних вуст? То були поцілунки з мармуровою статуєю. Цілуючи Катерину, він чи не вперше в житті позабув про все на світі.

– Вибачте, пане графе, – обірвав його думки глухуватий чоловічий голос, і, підвівши очі, Криштоф побачив перед собою високу постать свого управителя Максима Злотника. Худорлявий, досить привабливий, цей чоловік подобався йому своєю чесністю.

Він змусив себе відкинути думки про Катерину.

– Так, Максиме Петровичу.

І наступні декілька хвилин Криштоф чесно намагався вслухатися у слова Злотника про пожежу в одному з його сіл, але думки вперто повертались до неї, тієї ясноокої дівчини, яка мала дивовижне лице панянки й руки кріпачки.

– Скажіть, Максиме Петровичу, – пройшовши до будинку, раптом запитав він, обірвавши управителя на півслові. – А ви знаєте дівчину на ймення Катарина, нареченого якої нещодавно вбито?

Злотник здивовано заблимав.

– Катерину? Так… знаю.

– І що ви можете мені про неї розповісти?

Злотник зовсім розгубився.