Розділ «Книга III Шулма»

Ось – назустріч летять якісь мотузки з петлями на кінці, і величезний вигнутий клинок Но-дачі креслить повітря косими змахами, розсікаючи кручене волосся.

Ось – коротка лита булава з глухим буханням вибиває Фарізу із сідла, і над дівчиною, що лежить на землі, танцює булана кобила, на спині якої танцює вискалений Емрах іт-Башшар, у чиїх руках танцюють Пояс Пустелі й підхоплена на льоту Кунда Вонґ; і танець цього скаженого смерчу подібний… не знаю я, до чого він подібний, а придумувати не хочу.

Ось – спішена Матінка Ци притулилася спиною до валуна, і лопата Чань-бо, яка забула про мудрість і незворушність, неспинно підсікає ноги коней, які голосно іржуть і кидаються в сторони від дзенькоту дзвіночків і блимання стрічок.

Ось іще – знахарка Ніру з коня стрибає на валун, і шість метальних ножів один за одним із пронизливим криком летять у гущу сутички, і навколо мене на мить стає просторо, – та лише на мить, а Ніру з двома ножами, що залишилися, зістрибує з валуна, стаючи поруч із Матінкою Ци, яка задихається…

Земля гойдається, світ п’яний і божевільний, я відчуваю, як хміль бою захльостує Чена з головою, роблячи погляд веселим і диким, а тіло в прирослій броні – слухняно невагомим; «Аракчі! – волають шулмуси. – Мо-о аракчі!.. Мо-о-о-о…»

Про себе я пам’ятаю лише те, що мені було гаряче.

Гаряче й мокро.

І ще – Заррахід, мій супутник, мій дворецький, мій тиран і доглядач, мій есток Заррахід, тінь моя… скрізь, де встигав я, устигав і він.

А коли одного разу не встигли ні він, ні я – встиг Сай Другий, лунким спалахом вирвавшись із Косових пальців й устромившись до половини в чиєсь перекошене обличчя. Уламок у лівій руці Чена метнувся вперед, несамовито брязнувши, зачепився за вус Сая, рвонув – і за мить Сай уже летів назад до ан-Таньї під напутню лайку Дзю…

Я-Чен не знав тоді, що наш і без того невеликий загін встиг зменшитися мало не на половину; не бачив Чен-Я й жаху в очах рудовусого воїна, який збоку спостерігав за побоїщем, залишив при собі тільки одного шулмуса-охоронця, а інших кинув у бій, як останні дрова в палахку піч; просто Демон У вчергове, хропучи, здійнявся дибки, вознісши нас високо над горном сутички – і поверх валуна Я-Чен побачив завершення «Джиру про Чена Анкора Вейського».

Від знайомого пагорба, розлютовано верещачи й терзаючи збожеволілого коня, до нас мчала Мати всіх алмасти, Шестиноса Аала Крох, а за нею, за скаженою відьмою з розгорнутим знаменом смоляного волосся, плили білявий гігант Амбариша, вознісши до неба вогненний меч, і голий по пояс велетень Андхака, укритий чорним хутром, і його дворучна палиця-ґердан грозилася покінчити з цим і без того тлінним світом.

Останнім скакав дуже хороший чоловік, що платить кабірськими динарами сліпим мандрівним співакам Мейланя, а зараз розмахує кривим мечем-махайрою.

– Чин! – з останніх сил гукнув Чен-Я. – Чи-и-и-ин!.. Ґвенілю! Жнецю!.. Кобла-а-а-ане!..

– Я т-тобі женюся, мерзотнику! – гаркнула шляхетна пані Ак-Нінчі, вихором промчавши повз мене. – Я т-тобі…

Вовча Мітла тільки презирливо змахнула з коня загаяного шулмуса, не удостоївши мене й словом.

«Вони ж… вони ж не вміють убивати!» – занепокоєно подумав я, і одразу один-єдиний Ґвенілів удар переконав мене у зворотному.

Мене, і ще того нещасного шулмуса, що підвернувся під цей удар.

Певно, доля продовжувала насміхатися; певно, сьогодні був той день, коли всьому вчаться одразу й назавжди, або не вчаться зовсім.

Тільки зараз я відчув, як ниє мій побитий клинок.

Розділ 20