Розділ «Книга III Шулма»

Що робити з полоненими шулмусами?

Що робити з загиблими: своїми, чужими, Звитяжцями і сторонніми?

Що взагалі робити далі?

Що робити з Чин?!.

Остання думка належала Ченові й обтяжувала вона його, схоже, більше від усіх інших, разом узятих. Я внутрішньо усміхнувся. Що ж, оскільки нас двоє – то й турбот удвічі більше…

«На жаль, нас тепер не двоє, – невесело подумав Чен. – Нас тепер ого-го скільки!.. і турбот – відповідно…»

Позаду, під надійним наглядом Пояса Пустелі й Емраха іт-Башшара, їхали захоплені шаблі й кривий ніж рудовусого. У міру наближення до пам’ятного валуна вони все частіше вдавали, що ніким і нічим не цікавляться, але самі нишком і не без трему оглядали поле бою.

Біля каменю понуро сиділо десятка півтора зв’язаних шулмусів, випадів за сім-вісім від них тьмяно поблискувала купа полонених Диких Лез; комусь іще скручували руки – втомлено, але діловито, – комусь обробляли рани; трохи оддалік нипала трійця наших батинітів, підбираючи вцілілі клинки.

Ми вивантажили бранців, приєднавши їх до інших (подібних із подібними), і, забувши на якийсь час про Шулму, взялися оцінювати втрати й лічити вцілілих.

Своїх.

Так, Звитяжцям пощастило значно більше, ніж Придаткам. Загинув, переломившись біля руків’я, наймолодший із Метальних ножів Бао-Гунь, та ще Тьмяна шабля Талвар, чиїм Придатком був один із батинітів, не витримала прямого зіткнення з якоюсь шулмуською сокирою. Інші були більш-менш цілі, подряпини й надщербини не беруться до уваги.

Із людей же пораненими виявилися майже всі. А п’ятеро батинітів спізнали в цій битві істину Батин раз і назавжди.

Минулі боги, певно, залишилися задоволені.

Утім, багато чого з цього з’ясувалося вже потім, оскільки не встигли ми з Ченом як слід оглядітись, як нас підхопив ураган – шалений, кошлатий, який весело гоготав і світився блискавкою дворучного еспадона.

– Привіт, Однорогий! – радісно свистів вогненний меч Ґвеніль. – Ах ти, тоненький мій, ах ти легенький мій… Але ж і швидкий ти – ми вже замучилися тебе шукати й наздоганяти!.. Іди, іди сюди, я об тебе хоч брязну як слід!

– Ґвене! Клянуся священною водоймою, ти ще довший став!..

Я вилетів назустріч Ґвенілю, мало не оповившись навколо його масивного клинка, і раптом печально збагнув, що обмін люб’язностями доведеться відкласти.

На невизначений час.

Бо до нас упевнено наближалася Вовча Мітла й шляхетна пані Ак-Нінчі з палкого роду Чібетеїв – обидві скуйовджені, обидві гнівні, обидві сповнені обурення – і Ґвеніль із Фальґримом Білявим розсудливо відійшли вбік.

Чен гарячково вчепився в моє руків’я, шукаючи підтримки, а я з тугою подумав про ті золоті часи, коли мені не доводилося вислуховувати сварки Придатків.