Розділ «Книга III Шулма»

– Підкуті – на день пізніше.

– Тоді – їдемо!

Коні з полегшенням рвонули вперед – і незабаром колишнє село Сунь-Цзя зникло за пологими пагорбами, що поросли рідким клоччастим чагарником.

Їхали аж до заходу сонця.

Коли почало темніти – розбили табір. Ні жартів, ні розмов, ні Бесід. Люди мовчки повечеряли й, виставивши варту, розійшлися по наметах.

Я лежав поруч із Ченом. Його права рука відпочивала на мені. Думок не було. Лише гучна дзвінка порожнеча – одна на двох.

Сон довго не приходив.

Потім прийшов.

Той самий сон.

А тоді ми прокинулися.

6

…Заррахіда з Саєм, так само, як і Коса, у наметі не було – ми з Ченом відшукали їх надворі, де вони займалися звичною справою: обидва Звитяжці (Сай уже потроху почав переймати естокові замашки) і діяльний ан-Танья всіляко розпоряджалися.

Причому розпоряджалися одразу всім: приготуванням сніданку для Придатків, згортанням табору, сідланням коней, і ще, і ще, не рахуючи безлічі різних дрібниць. Розпорядження віддавалися, зрозуміло, від імені Вищого Дан Ґ’єна й Вищого Чена Анкора. Ми з Ченом їх усіляко схвалили (мовчки!) і взялися спостерігати за всією цією метушнею, зображаючи поблажливе задоволення моторністю своїх дворецьких.

Завдяки тому, що ми мовчали й ні в що не втручалися, загін доволі швидко зміг продовжити шлях.

Нас і далі вела родина Метальних ножів; Чен скакав пліч-о-пліч із їхнім Придатком, знахаркою Ніру. Ліворуч, одразу за вузькою смужкою полів, по краю якої ми їхали, піднімалися скелі, праворуч – підступала порита ярами, висохла і покручена земля.

Ще не Кулхан, але вже – майже.

Майже.

Це лише в Бесіді майже не рахується…

Проїхати, як я зрозумів, можна було лише тут – і я намагався не думати про те, що буде, якщо дичина давно втекла від переслідування.

Поля незабаром закінчилися, почалися сумовиті солончаки, безрадісно однакові, а за ними прозирала гряда піщаних барханів.