Розділ «Книга III Шулма»

– Але ж ви й начудили в Мейлані! – усміхався Кос, час від часу хапаючись за перев’язаний бік.

Йому було боляче сміятися, але не сміятися він не міг.

– Це ж треба – браму викрали, «драконівку» випили, книгу родову умкнули, сам лише джир чого вартий!.. Ага, до речі, нічого, що я ось так запросто, без церемоній? Андхака з Амбаришею не образяться?

– Які церемонії, Косе? – озивалася Чин. – Наші церемонії в Кабірському провулку залишилися…

– А «драконівку», припустимо, і не всю випили, – зніяковіло гудів коваль, смикаючи себе за бороду. – Дещо з собою прихопили… – і він глянув на невеликий бурдюк, який після бою увесь час тягав із собою, нікому не довіряючи.

– А тут як ви опинилися?!

– Як-як… – Діомед перебив коваля, який уже зібрався був відповідати. – Ви ж зникли! Ми ніч пробігали – і в палац…

Я заспокоївся щодо людей і став слухати Махайру, за яким, мушу зізнатися, добряче скучив.

– …і в палац! А там у шпиць Мейлань-го якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе Сач-Камал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе Сач-Камал, через Придатка свого старого гарбуз-горлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!

– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.

– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…

І не доказав.

– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.

– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив Чен-Я. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам аль-Мутанаббі! Ото вже Бесіда…

– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, ан-Танья. – Теж спасибі скрині?

Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.

– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, тому-ось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…

«І справді втомилася, старенька! – подумав Чен-Я. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»

– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!

– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвіти-но!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!