Розділ «Книга III Шулма»

Неподалік була вирита ще одна могила – для загиблих батинітів і Тьмяної шаблі Талвар, похованих разом. Я трохи образився, що нас не покликали попрощатися, але вирішив не втручатися в таїнства й ритуали істини Батин.

Утім, ховати вбитих – наших і ориджитів – довелося б так чи інакше, і краще вже так, ніж інакше. Тим паче що Дикі Леза не бачили скорботної долі своїх загиблих побратимів, а шулмуси-люди розцінили можливість поховати покійних одноплемінників як честь, виказану переможцями переможеним, про що одразу ж, повернувшись, розповіли дітям Ориджа, що залишалися в таборі.

Усе це розказала Ченові-Мені напівоглухла, але всюдисуща Фаріза, що відшукала нарешті свою дорогоцінну Кунду – її Емрах наприкінці бою просто викинув із поля бою, чим і врятував від поганої смерті під копитами й ногами.

А Заррахід підтвердив, що Дикі Леза уважно стежать за нашим поводженням і весь час збуджено перемовляються між собою. Про що вони говорили – цього Заррахід не знав, але це й не було важливо. Головне – вони розмовляли. Отже, вони здатні вести Бесіду. Отже, рано чи пізно…

Принаймні, мені хотілося так думати.

– Відпочинок, – сам собі сказав Чен-Я, і Кос, сунувши Заррахіда в піхви, помчав із пагорка повідомляти всім: «Досить! Відпочиваємо!..»

Це було моє перше розпорядження.

4

…Діомед неквапно годував багаття з руки, а Махайра, що лежав у нього на колінах, ніжився в ласкавих відсвітах і голосно розповідав про те, як він, Вовча Мітла, Шпичастий Мовчун і еспадон Ґвеніль були тінню вислизаючого Мейланьського Єдинорога.

Виявляється, мої друзі-переслідувачі затрималися в Шешеза Абу-Саліма й покинули Кабір майже на день пізніше, ніж ми. По дорозі вони зупинялися в тих же караван-сараях, знайомилися з чутками й плітками, і рухалися далі, не наганяючи нас, але й не надто відстаючи.

Нічого особливого в дорозі з ними не траплялося (як, утім, і з нами, крім спілкування, яке між нами виникло) і, знову ж, днем пізніше погоня спокійно прибула в Мейлань.

Де й наглядала за нами за змоги, намагаючись не показуватися на очі…

– Ага, догледіли, спасибі за турботу, – не витерпів Уламок. – Грізний Бхімабхата Швета, що вогнем вночі палає, з’їв Семи Небес брама і «драконівку» ковтнув… Благодійники!

Ґердан і Ґвеніль здивовано перезирнулися. Так, звичайно – адже ні вони, ні Вовча Мітла, ні навіть Махайра про «Джиру про Чена й так далі» нічого не знають! Це ж справжнісінька вигадка людей – Діомед наговорив купу дурниць розповідачеві казок, старий дурень навигадував повен мішок, Чен слухав, я дізнався від Чена, Уламок та інші – від мене…

Цього мені зараз тільки не вистачало! Знову починай пояснювати, що Придатки – не Придатки, Звитяжці – не Звитяжці, і що ось рука аль-Мутанаббі, ось Чен, а ось я… а потім ось Чен-Я або Я-Чен…

Мабуть, усю історію емірату переказувати доведеться!

Обійдуться… якось іншим разом, часу в нас багато. Тим паче, що до Уламкових слів ніхто особливої цікавості не виявив, вважаючи їх черговою витівкою Дзютте.

А якщо чогось і не зрозуміли – то хто ж зізнається, що він дурніший від блазня?!

Я покосився на Вовчу Мітлу й з радістю відзначив, що на мене вона, схоже, більше не сердиться. У Чена з Чин усе було трохи складніше, але теж налагоджувалося. Про всяк випадок я прислухався до розмови людей – щоправда, побоюючись зіпсувати собі утихомирений і розслаблений настрій.

Придатки – вони не такі відхідливі, як ми… їх Творець спросоння кував.