Розділ «Книга II Мейлань»

– До вас гість, Вищий Чене, – привітно сказав він, дивлячись на нас і смішно морщачи чоло. – Он, біля альтанки… просив поки що не доповідати. Бачите?

– Бачу, – кивнув Чен.

– Смішний він, цей гість, – слуга виявився надзвичайно балакучий, – Вищий, а однаково смішний. Хоч і платить добре. Я коли в нього тижнів зо три тому по вечорах підпрацьовував, пан Емрах мені щоразу по Ляну срібла видавав. Не скупився, хоч і робота дріб’язкова…

– І ким же ти в нього підпрацьовував? – у відповідь усміхнувся Чен.

– Найманим убитим. Тричі на тиждень.

– Ким-ким?!

– Найманим убитим.

– Як це? – зацікавлено запитав Чен, а я лише ворухнув руків’ям, потершись об залізні пальці.

– А так… Він же коли в Мейлань приїхав, цей пан Емрах, спершу навіщось узявся собак рубати. Йому їх на постоялий двір приводили, а коли він дім винайняв, то й додому… Спочатку в нього погано виходило, а згодом наловчився – з першого удару голову псові зносив. Потім він опудало шкіряне в кушніра замовив, щоб хутром у різних місцях облямоване було – і опудало шаблею смугував. Далі більше, трьох мавп йому доставили, великих таких, лише холощених, щоб злість вийшла… Він їх у людське одягав і теж рубати пробував, але не вийшло в нього з мавпами! Поруч бив, а їх ні…

«Он як він учився, виявляється, – подумав Чен-Я. – До крові звикав. Майстерність Контролю ламав… а з мавпами не вийшло. Хороший ти хлопець, Емраху іт-Башшаре, меснику-невдахо, хороший, але задуже розумний. Друдла б тобі… Друдла, Но-дачі, долю лютішу й розуму менше. А люті більше… ні, не треба тобі ні долі, ні люті, палкий Емраху, що бажає навчитися вбивати! І нікому не треба. І мені не треба б – та пізно вже…»

– А далі він мене найняв, – продовжував слуга. – За домовленістю. Я короткою шаблею непогано володію, тож повинен був із ним Бесіду проводити по вечорах. А коли пан Емрах, дай Боже йому здоров’я, першим ударити встигав, я повинен був кричати голосно, на землю падати й не рухатися. А він стояв наді мною й дивився. Я кричав і падав, а він дивився. Хороша людина, щедрий, але смішний. І шаблю просив на бруківку впускати, щоб деренчала, нібито зламалася. Я й впускав – чого ж за срібний лян не впустити?! – а він слухав. Якби не відіслав він мене тиждень тому – я б не тільки рисом і овочами на зиму запасся, але й дочці обнову яку купив! У вас я тимчасово, кущі ось підстрижу й усе, а пан Емрах – ох, хороша людина, усіх благ йому в цьому житті…

«І справді, благ йому всіляких, – подумав я, – тільки не тих, що він сам собі бажає. Хороша людина Емрах іт-Башшар, і Звитяжець у нього хороший, Маскін Тринадцятий із Харзи, але те, чого вони хочуть – ні, не благо це!..»

Чен прихильно кивнув зраділому слузі й пообіцяв, що накаже ан-Таньї взяти відставного найманого вбитого на постійну службу, і ми рушили в обхід ставка. Це зайняло зовсім небагато часу й, не доходячи до древнього кипариса, який настільки підгнив і нахилився, що його підтримувала підпірка з цінної деревини, я влетів у Ченову руку, вилетів із піхов і привітно замахав Маскінові Тринадцятому.

– Агов! – хором гукнули ми з Ченом, кожен своєю мовою. – Як справи?!

– Справи? – теж хором запитали Емрах іт-Башшар і Пояс Пустелі, визираючи з-за альтанки; лише, на відміну від нас, вони не знали, що говорять хором. – А ось зараз побачимо, як у нас справи, зараз з’ясуємо…

І з награною зловісністю вони рушили до нас.

«Даремно я панцир удома залишив, – подумав Чен, і одразу засоромився подібної думки. – Та ні, дурниці, чи ж мені тепер уже й вести Бесіду як слід не можна?!.»

Кроки за три від нас Емрах зупинився. Пояс Пустелі в його руці повільно розсікав повітря хрест-навхрест, трохи тремтячи гнучким кінцем клинка і справді нагадуючи язик Рудного Полоза.

– Весілля скоро? – запитав Маскін, недбало переходячи від хреста до витягнутої вісімки.

– Не знаю, – відповів я, накручуючи вузьку спіраль. – Зі мною ніхто не радився.