Розділ «Книга II Мейлань»

Чен у цей час розмовляв із Емрахом приблизно про те ж, але я не вслухувався в слова людей, побоюючись відволіктися й не найкраще проявити себе в Бесіді.

Так, честолюбний я – каюся!..

Пояс Пустелі завдав першого удару – так само повільно й чітко, як слід навіть не під час Бесіди, а під час демонстрації при навчанні.

Якщо гарячковість його ще не вся вивітрилася, то зараз вона була схована десь глибоко-глибоко.

Чен відійшов на крок, а я, не зтикаючись з Маскіном, здійнявся над непокритою Ченовою головою і завмер.

– Я чув, – Маскін провів кілька довгих рублячих змахів, але робив він це на такій відстані від Чена й мене, що його дії можна бути вважати лише похвальбою, – начебто в Кабірі Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів убили. Кого ще після нього?

Ця тема – і та легкість, з якою нинішній Пояс Пустелі заговорив про смерть Наставника, та й про смерть узагалі – не припала мені до душі.

– Нікого, – не рухаючись, відповів я. – Наставник був останній.

Не пояснювати ж йому, що в провулку саме Наставник був перший, а вже тоді… не буду я йому нічого пояснювати.

Емрах раптом стрибнув уперед і вдарив коротко й точно, цілячись Ченові в стегно. Я метнувся вниз, прийнявши харзійця на сильну частину клинка – але скидати вбік не став.

Чен, зрозумівши моє бажання, не зрушив з місця.

Ні, удар був чистий. Навіть якби я не встиг підставитися, Маскін однаково зупинився б вчасно.

Брязнувши з досади, Пояс Пустелі спробував ріжучим півколом дістати голову Чена, але Чен низько присів, а я легенько кольнув лікоть Емраха.

Так, ледь-ледь, щоб не захоплювалися… обидва. Ми їм не наймані вбиті.

– Шешеза жаль, – безтурботно продзвенів Пояс Пустелі, відсуваючись на півтори довжини клинка й удаючи, ніби нічого не сталося. – І так суцільні неприємності, а тут ще родина без Дитячого Вчителя залишилася… певно, рубає тепер зо зла що попало і Тьмяних у всьому винуватить!

Чен неквапно пішов по колу, залишаючи кривоногого Емраха в центрі, а я горизонтально поплив в повітрі, з оманною недбалістю звісивши китиці вниз і ледь чутно посвистуючи.

– Тьмяні тут ні до чого, – мовив я завмерлому харзійцеві. – Це не вони.

– Ні до чого, – охоче погодився він, вивівши руку Емраха далеко вперед і ледь торкаючись мене лезом. – Тьмяні абсолютно ні до чого. Повністю з тобою згоден.

По-моєму, він вкладав у ці слова якийсь свій, незрозумілий мені зміст. Утім, зараз не час шукати змістів, і взагалі – може, мені здалося?!

Маскін спробував обійти мене по внутрішній стороні свого вигину – заточка в нього виявилася півторастороння – і дістати вістрям Ченове плече. Я відчував, що за бажання харзієць може рухатися приблизно удвічі-тричі швидше – але навіть на такій швидкості я встигав би не випускати його зі сфери свого сприйняття.