Розділ «Книга II Мейлань»

Мало того – сама думка про те, що Чен узагалі може зняти цю руку, викликала в мені відразу й жах.

Я відновив у пам’яті кілька моментів, коли Ченова свідомість поєднувалася з моєю, і зрозумів, що за сімома замками й дев’ятьма печатями в потайному прикомірку душі Чена Анкора Вейського таївся такий же – якщо не більший – жах перед можливістю знову стати одноруким.

І не лише. Одноруким – нехай, але самотнім… ніколи, ніколи більше!..

Навіть умиваючись зранку – по дорозі з Кабіра в Мейлань я не раз був присутній при цьому – Чен намагався при сторонніх не знімати спідньої сорочки з широкими рукавами, що закривають місце кріплення мертвого металу до живої плоті.

Ні. Живого металу до живої плоті.

А все ж роздягнувшись до пояса, Чен уникав дивитися на власне передпліччя. Мимохіть, випадково, але ніколи – пильно.

І майже одразу ж намагався вдягтися.

Немовби ні він, ні я, – а я дотепер просто не дозволяв собі міркувати про це, – немовби обоє ми намагалися зайвий раз не спокушати долю.

Те, що для всіх було легендою, пікантним випадком, можливістю зайвий раз просторікувати про дива – для нас було реальністю, довершеною, за яку дорого заплачено, і однаково рахунок донині не закрито.

І не буде закрито ніколи.

…Чен повернувся, підійшов до вікна, і ми задивилися у двір. Неподалік був ставок, від якого віяло вогкістю, а за ним, біля круглої альтанки хтось із Звитяжців старанно танцював.

Спершу я вирішив, що це один із Малих мого дому, але потім, придивившись, виявив щось оддалено знайоме в різких, із розмахами, ударах Звитяжця, напівсхованого від мене опорами альтанки.

Я подумки згустив сутінки – мейланьські вечори виявилися занадто світлі – опісля багаторазово збільшив альтанку, перетворивши її на похмуру вежу Аль-Кутуна, і усміхнувся, мерехтячи оголеним клинком.

Нехай не зранку, як було обіцяно, а ближче до вечора, але невгамовний харзієць Маскін Сьомий – ага, він же тепер Тринадцятий! – все-таки з’явився до мене в гості.

«Ходімо?» – подумав я.

«Ходімо, – подумав Чен, надягаючи на мене піхви. – Не будемо змушувати чекати гарячого Емраха іт-Башшара з Харзи. А то ще порубає нам альтанку – Кос потім до кінця життя гарчати буде…»

І ми знову зійшли вниз, залишивши Дзю відпочивати на столі.

Торкаючись поруччя сходів, я несподівано задумався над тим, чому це Пояс Пустелі з Сьомого перетворився на Тринадцятого. Я прикидав і так, і сяк, але не додумався ні до чого. Крім того, що число «Тринадцять» подобалося мені все менше й менше.

Зовсім воно мені не подобалося.

Біля входу в дім літній кремезний Придаток старанно підстригав колючий вічнозелений чагарник. Звитяжця при слузі не було – та й навіщо Звитяжець під час підстригання кущів?