Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

— Кажу, не спіши поперед батька в пекло. Ще встигнемо туди. Будемо прориватися. Із цього кремля на волю, у степи за Волгу. Там ногайці мають до нас приєднатися — от тобі для початку й буде військо. У мене міцна домовленість з їхнім ханом, який зветься беєм — Іштереком його звати. Надійний татарин. І сила у нього є. Для початку нам її ви­стачить, а там і Русь підніметься, — і додав, загадково по­сміхаючись: — Є в мене одна задумка, як з кремля вирватися. Вони, — кивнув униз, на нападників, — думають, що зело вумні. Може, й такечки. Але ж і я не ликом шитий. Удасться моя задумка, вирвемося на волю, у степи заволзькі — погуляємо. Ой, погуляємо! Аби лишень ногайці не передумали та не зрадили бува нас.

І — як у воду подивився. Зрадили його ногайці, і про це він дізнається через кілька день. А поки що він готував прорив на найближчу ніч, діючи за принципом: або пан, або пропав. Сміливість міста бере.

Зовні здавався незворушливим, дещо навіть лінькувато-сонним (хоча голова його у ті дні аж розколювалася від думок), а коли надто козаки йому набридали запитаннями на зразок «Як нам тепер діяти, пане отамане?», у відповідь ледь чи не насмішкувато намугикував:

Ой горе тому, хто має жону:

Втоптана стеженька до його дому.

Ой гірше тому, хто єй не має:

Поночі ходить, та й сь розшибає.

Ой біда тому та й жонатому,

Як тому горшкові та й щербатому —

Зісподу кипить, зверху збігає,

Куди ся оберне — щастя не має...

Історія зберегла лише скупі дані: в ніч на 12 травня 1614 року, як ночами на Нижньому Поволжі вже співали солов’ї (залящали вони і в самому кремлі Астрахані), Іван Заруцький, захопивши з собою Марину Мнішек із сином та її почет (власне, те, що від нього на той час залишилося, хоч вона й називала його своїм двором), а ще прихопивши для повної гарантії «аманатів», сиріч заручників (це й була задумка отамана, астраханці відмовилися стріляти по «аманатах» — свої ж бо люди), вирвався з Астрахані і, як би ми сьогодні сказали, пішов на оперативний простір.

Пішов і був такий — як у воду впав зі своїми козаками, царицею Мариною та її двором, з усім людом, який до нього пристав...

Ще збереглися скупі дані.

Стрілецький голова Василій Хохлов не став переслідувати загін Заруцького — марудно та й небезпечно. Можна ще й голови позбутися (а вона і в стрілецького голови одна-єдина), тож поспішно зайшов — як ускочив — до Астрахані. Благо з відходом Заруцького місто було вільним і не було аніякої мороки його зайняти.

Увійшовши до Астрахані, Хохлов вдав, що він взяв її приступом, і відразу ж послав цареві в Москву (поминувши свого старшого, боярина Одоєвського, за що той на нього був зело сердитий) побідну реляцію: «Астрахань государю челом бьет».

Така вість цареві страшенно сподобалась, і його величність щедро за неї нагородив: «И государь Василья Хохлова за его астраханскую службу пожаловал шубу отлас золотной на соболех, да придачи в четверть пятьдесят рублев».

А тим часом козацький отаман Іван Заруцький швидким маршем вирушив угору понад Волгою, як казали, у бік Московського царства і невдовзі став табором «на ногайському боці».

У ті часи ногайцями називали нащадків різних монголь­ських і тюркських племен, які входили колись до складу улусу золотоординського хана Ногая (звідси і самоназва), що змішалися з тюркомовними половцями і прийняли їхню мову.

Ногайська орда — феодальне утворення, що виникло в кінці XIV ст. внаслідок розпаду Золотої Орди з центром у м. Сарайчику (Сарайджук) у пониззі річки Яїк (туди й прямував Іван Заруцький), займала територію від Південного Прикаспія до Приуралля, Тури й Ками. І від Волги до Іртиша. У середині XVI ст. вона розпадеться на Велику Ногайську орду (на схід від Волги), що буде підкорена Росією, та Алтиульську і Малу Ногайську орди, що пізніше перекочує в південноукраїнські степи, де у свою чергу розпадеться на ряд ще дрібніших орд і спершу перейде під протекторат Росії, а згодом емігрує з українських степів до Туреччини, де й загубиться її слід.