Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Як уже вище було сказано, це сталося 24 травня. Острів Ведмежий, невеликий за розмірами, на якому особливо й не було де сховатися — та ще й цілому загону з кіньми, був узятий в кільце. Стрілецьким головам Гордію Пальчикову і Савостяну Онучинку, які очолювали зведений загін стрільців, доповіли, що, мовляв, миша не вислизне непоміченою з острова, що стрільці готові до штурму.

Ще було сказано, що втікачі встигли окопатися і зайняти кругову оборону в наспіх виритих ямках та інших укриттях. Із вогнепальної зброї у них рушниці й пищалі, але набоїв мають обмаль. Щодо обозу, то його у «воров» немає, коні знаходяться у видолинку під вербами. Там перебувають жінки з почту Марини Мнішек і сама вона зі своїм вибледком. Для них нап’яли намети, біля яких виставлено козацьку охорону...

Коли стрільці розпорошеними шеренгами зробили було спробу захопити табір втікачів, їх зустрів шквальний і прицільний вогонь.

Стрільці відступили до краю води, серед них виявилися вбиті й поранені — козаки Заруцького були досить вправними стрільцями. Стало ясно, що з наскоку і в лоб їх не взяти. Принаймні, доти, поки є в них набої для рушниць та «наряди» для пищалей...

— Гм... — сказав один стрілецький голова.

— Гм... — додав другий.

— Постарайтеся, — напучували їх голови, — побільше погуторити з козаками. Вони хоч і козаки, а теж жити хочуть. Гуторьте з козаками, а не з вором Заруцьким. Скажіть їм нашу волю: якщо вони не здадуться і не видадуть нам вора з Маринкою та її ворьонком, то ім’ям государя будуть знищені і лежатимуть на тім острові доти, поки птаство не порозкльовує їхні тіла. Нас багато, а їх в отамана мало.

— Передайте, — велів другий стрілецький голова, — якщо козаки покинуть вора, ми пропустимо їх і вони зможуть піти куди захочуть. А ще краще буде, якщо вони видадуть нам вора з Маринкою та її вибледком, тоді ми їх і пальцем не зачепимо.

Для підтримки свого реноме (та ще для форсу й понту) козаки Заруцького попросили день на роздуми, і це вже було початком перемоги над ними і кінцем отамана з Мариною.

Їм дали день і ніч.

Козаки галасували на озері увесь день, кричали, до хрипоти сперечалися — навіть за шаблі хапалися.

Вночі провели коло і вранці, ледь засіріло, воїнство Івана Заруцького кинулось з острова врозтіч. Осідлавши коней, подалися бродом на материк, і стрільці їх і справді не чіпали, даючи прохід. Ще й гукали їм: біжіть, мовляв, драпака давайте куди хочете! Та вдруге нам не попадайтеся!..

Пропустивши козаків через свої ряди, стрільці кинулися на спорожнілий острів, і для Заруцького та Марини з її жіноцтвом (притихле, воно боялося навіть голос подати) все було скінчено...

(За іншими даними, козаки, побачивши, що їм діватися нікуди, «связали Заруцково и Маринку с сыном... И отдали их стрелецким головам, а сами объявили, что бьют челом и целуют крест царю Михаилу Федоровичу». І це дуже схоже на правду. Та й типова це, на жаль, історія, коли одні, рятуючи своє життя, зраджують інших, з якими ще день тому були в одній супрязі і вважалися ледь чи не побратимами.)

5 липня 1614 року Гордій Пальчиков та Савостян Онучин повідомили в Астрахань, виславши поперед себе гінців на прудких конях, про «поимку Ивана Заруцково и Марины Мнишек, Сендомырсково воеводы дщерь и ея воренка».

«И ведем их к вам в Астрахань связанных с собою вместе».

Поголос піде: Заруцький, крім усього, в чому його звинувачувала Москва, ще й... чорнокнижник. Той, хто знається на чорних книгах, чаклун. А чаклує він за чорними книгами, що мають магічну силу, будь-які пута-ланцюги-кайдани може легко розривати і на всіх порчу насилати і всі замки відкривати, крізь стіни проходити, невидимим, як треба, робитися, а тому ніяка темниця, бодай і з каменю мурована, його не втримає.

Тож в Астрахані боялися, аби Заруцький «не ушел ис неволи», бо ж ні тюрми, ні залізо не встоїть проти його «волшебства». А тому, прибувши в Астрахань, воєводи помістили козацького отамана в церковному притворі — передня частина церкви за папертю, — сподіваючись, що тільки сила святої обителі переборе його «ведовство», сиріч чарівництво-чаклунство.

В Астрахані полоняників не зважилися довго тримати, боячись «смуты» (раптом хтось із астраханців чи козаків захоче їх звільнити?), і вже 13 липня боярин князь Іван Одоєвський перепровадив Івана Заруцького і Марину Мнішек у Казань під охороною стрілецьких голів Михайла Соловйова та Баїма Голчина.

Полоняників везли закованими в залізо.