Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

«Выбледок» (перекладу на українську мову не підберу) означає син отієї самої, про яку ми, посилючись на «Русский мат» і на відповідний файл Інтернет-видання, і ведемо мову... Так, так, син бляді. Жінки легкої поведінки (шлюхи, проститутки і взагалі нехорошої), якою цариця Марина (на відміну, наприклад, від іншої російської імператриці, Катерини II) ніколи не була і не могла бути.

Але державна Москва назвала її бляддю, а сина її «выбледком», і так це й пішло ось уже яке століття гуляти в літературі, науці (науці!), а це ось і в Інтернеті вигулькнуло.

«А Маринку с выбледком и Ивашка Заруцково побить до смерти».

Це на випадок, якщо вони дорогою від Ведмежого острова на річці Яїк і до Астрахані, потім від Астрахані і далі, далі аж до Москви, та зроблять спробу втекти...

Чи хто їх спробує звільнити — блядь з її виблядком.

Тоді їх і належало «побити до смерти».

За всю довгу дорогу вони не зроблять спроби втекти (та і як утечеш, як їх везли, оточивши щільним строєм стрільців!), і ніхто не зробить спроби їх звільнити.... Ще б пак, як Заруцького — його віз голова Баїм Голчин, — «берегли» 130 стрільців і 100 «астраханських охотників», а Марину з сином віз голова Михайло Соловйов, і її «берегли» до самої Москви 500 стрільців — про втечу при такій охороні нічого було й думати!

І кінчилось все тим, що «Ивашка Заруцково и Маринку с выбледком для обличения их воровства привезли к Москве, и в живота их волен Бог, да государь. Живот ли им велить дати (себто помилує на життя), или по их злым делам, велит казнити».

І вся Москва збіглася дивитися, як везли руську царицю (як точніше, першу руську імператрицю), у якої дитинча було «выбледком». Потім багато виявиться таких, котрі, осіняючи себе хрестами, клястимуться-божитимуться і заприсягатимуться ім’ям Господа, що бачили на голівці того «Маринкиного выбледка» маленькі ріжки... Ще інші додаватимуть — теж присягаючись і осіняючи себе хресними знаменнями, — що бачили у «выбледка» ще й маленький хвостик...

Дехто хрестився й божився, що своїми зенками загледів на Маринкиному царевичі шерсть! А сіє означає, що він і не людина, а — літун, вовк, який з’являється в людському «обличьи», але з вовчою шерстю; ще інші, що насправді Маринкин синок — є синком від Зміулана, змія, який вступає у шлюб з жінками, навіявши їм любов, — од такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи...

Ще дехто з жахом передавав: на руках у Маринки зовсім не людський синок, а — нав’є, істота без плоті, суть смерті. Правда, залишилося загадкою, як ту нав’є загледіли, якщо вона без плоті?

Перед в’їздом до Москви, за кілька верст од столиці, поїзд зупинили, з отамана Заруцького зняли козацьке вбрання, а натомість зодягли його в лахміття і пересадили на селянського воза, званого в просторіччі «бидлом».

На ньому спорудили шибеницю.

Отамана поставили на воза-«бидло» і прив’язали ланцюгом за шию та до перекладини шибениці, а руки й ноги прив’язали ланцюгами до воза.

Тим часом Марину, зважаючи, що вона все ж таки жінка та ще й з дитиною, в лахміття не перевдягали, а тільки зверху накинули на неї якусь латану ряднину, але теж пересадили на «бидло» та й рушили.

За кінними стрільцями першим рухався віз-«бидло» з шибеницею і розіп’ятим під нею отаманом у лахмітті (хто дивився на нього із злістю, а хто із співчуттям, а хто й байдуже, сам, мовляв, винуватий, треба було законному цареві служити, а не тій «воровке с выбледком»); далі скрипів віз із царицею в ряднині. Вона тулила до себе сина, а той все доскіпувався: чого це люди збігаються на нас дивитися? А вже за другим возом знову кінні стрільці з бердишами й пищалями в червоних каптанах, а вже за ними бігли московити, раді, що їм трапилося таке видовисько, буде потім що згадувати!

І коли Марину Юріївну везли на ганебному возі у накинутій на плечі ряднині, а натовп, шаленіючи, викрикував, що вона «воровка», — забувши, що не так давно їй же й присягався як цариці, —«бляддю аз выбледком» її називаючи, перед очима у неї з’явилося видіння, що його вона згодом назве рятівним.

А привиділось їй — ясно так бачила, вочевидь внутрішнім зором, — як у 33 році н. е. у місті Єрусалимі страчували якогось чоловіка на ймення Ісус, на прізвисько Назаретянин («Назорей» — вихідець з міста Назарета), з пізнішим прізвищем Христос, Сотер, Спаситель. А страчували його на вимогу обурених мешканців Єрусалима (те обурення було підігріте служителями культу).

Римський прокуратор Понтій Пілат хотів було його випустити як невинного, але...

Але первосвященики зібрали натовп черні, яку хлібом не годуй, а дай погаласувати, особливо якщо кожному обіцяно ще й по коржику...