Царевич тихо плакав — його плач, наче якийсь шелест дивного птаха, і почув отаман.
Озирнувшись, Іван Микитович якусь мить милувався царицею на оборонній стіні Астраханського кремля.
— Яка ж ти гарна, ваша величносте, — сказав, випускаючи хмарку диму з люлечки. — Я ніколи не перестану тобою милуватися, Маринко моя люба.
— І ти мені, отамане, люб, — сказала вона, міцно тримаючи за руку сина. — Тільки що тепер... Нікому не потрібне наше кохання на цій землі...
І раптом швидко запитала (в очах її ясних і таких отаману рідних, коли запитувала, бриніли крихітні сльозинки, а в них спалахували сонячні іскорки):
— Як ти гадаєш, Іванку, на небесах можна кохатися?
Отаман подумав і відповів твердо:
— Можна. Але чого спішити, як у нас на Україні кажуть, поперед батька в пекло? Та й небесі од нас ніде не дінуться. Встигнемо й тамечки побувати — смертна людина ж бо. Скільки не живи, а помирати все ’дно колись доведеться. Кому раніше, кому пізніше, а всі там будемо. Хто на небесах у раю, а хто і в пеклі. Кожному, як кажуть, по заслугах його. А поки маємо змогу, треба жити й любитися тут, на землі. Для того й земелька людям дадена — щоби жити на ній, не тужити. По можливості.
— Поки маємо змогу, — луною відгукнулася Марина. — Але ж ми вже не маємо такої змоги.
Кивнула на вируюче море астраханців під мурами кремля.
— Ти чуєш, що вони кричать?
— Не глухий. Та й горлянки вони деруть так, що й глухий почує.
— І це ж ще не всі, хто бажає нашої загибелі. До них на підпомогу спішать царські воєводи зі стрільцями — на конях і піші.
— Спішать, — погодився отаман і пахнув димком. Був він на диво спокійний, наче вже прийняв якесь важливе рішення і тепер твердо його дотримується, не бажаючи від нього ані на крок відступати — що б там не було.
Атакуючий люд безладним тлумом раз по раз кидався на штурм кремля, із фортечних мурів по нападниках стріляли козаки — як вони казали, пуляли, — і тоді людський тлум на якийсь час відкочувався на безпечну віддаль, залишаючи там і там убитих і конаючих.
Повсюди здіймалися дими, у відповідь нападники лупили по козаках на мурах з рушниць та пищалей, пускали й стріли.
Мури були високі, стрімкі, і там, унизу, тіла убитих і поранених здавалися якимись нереальними, наче іграшковими, і все від того теж здавалося ніби ненасправжку... Так, розважаються молодці, не знаючи, де дівати силоньку. Ніби там, внизу, чинилося якесь безневинне лицедійство.
— Вони не пощадять нас, як увірвуться в кремль, — зітхнула Марина, пригортаючи до себе сина.
— Не пощадять, — погодився отаман і знову знічев’я пахнув димком люльки.
— Звідси до них, до землі, я хотіла сказати, мовби далеко.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Марина — цариця московська» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець“ на сторінці 23. Приємного читання.