Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

«А то тебе и Маринке подлинно ведомо, и сам ты, и Маринка тут были, как прежний вор расстрига Гришка Отрепьев, на Москве за свои богомерзкие зле дела и скончался, и как другого вора, родом жидовина, который был в Тушино и Калуге, за злые его дела и за богоотступление князь Петр Урусов убил, голову отсек, ты и Маринка его в Калуге хоронили; а ныне ты сызнова в Московском государстве смуту вчиняеш, в чем тебя твоя совесть обличит...»

Заодно й гнівом Господнім його страхали:

«А Бог тебе терпети за то не учнет, и сам ты то видишь и ведаешь, что нигде Бог неправде твоей не пособствует, а помогает правде, и злой совет твой и умысел обличает, а ты от прежнего своего злого умышленья отстати не хочешь...»

Але й посилання на кару Господню не було головним. Головним була умова, аби отаман відстав «од Маринки».

А поки суд та діло, поки отаман думатиме, чи відколюватися йому від Маринки, чи ні, цар велів зібрати добру рать. Отаман дивуватиметься: невже, казав, я такий знатний і страшний Москві, що сам цар-государ проти мене зібрав одну з наймогутніших своїх ратей?

Цар-государ і зібрав проти нього рать. Швидко. Як сьогодні б сказали, оперативно.

І зібрав не одну, — дуже-бо, мабуть, остерігався «Ивашка Заруцково», — а цілих дві: «судову» на чолі з боярином князем Іваном Одоєвським та окольничим Семеном Головіним і «кінну» під орудою воєводи стольника князя Юрія Сулешева і князя Микити Борятинського. Їм було дано суворе повеління: «воровски людем воевати не дати и над воры поиск учинить».

Воєводи заслали до Астрахані чимало лазутчиків-вивідників з різних станів. Велено їм було вивідувати: «про Ивашка Заруцково, и про Маринку и сына ее и про астраханских всяких людей; где ныне вор Ивашка Заруцково и Маринка с сыном в Астрахани? И будет в Астрахани, и астраханские люди им прямят ли? И будет прямлят и сколько ныне в Астрахани всяких ратных людей всякого ратного бойца и сколько юртовских татар? И что у Ивашки Заруцково и у Маринки, и у астраханских людей умышление?»

Ще вивідники мали вивідати-винюхати, скільки волзьких, терських та яїцьких отаманів і козаків і кому вони «прямлят» — царю Михайлу Федоровичу чи Заруцькому та Маринці? До кого «прямлят» ногаї під орудою бея Іштерека — «нет ли у него в Астрахани к вору Ивашке Заруцкову какой ссылки?» Заодно вивідники мали дізнатися, чи «вор Ивашка Заруцков» має «ссылку» з «Кізилбаші», тобто з Персією?

Заодно по всіх тамтешніх краях, містечках і кочовищах були розіслані грамотки з вимогою, аби люди «отстали от Ивашки черкашеніна (по теперішньому українського козака), безверника» і від «Маринки люторски еретицы» і перейшли на царську службу.

А тим часом до тих військ, що їх вели до Астрахані стрілецькі воєводи, приєднався і терський воєвода Петро Головін. Буцімто на прохання астраханських людей, які благали, щоби «их выручили от Ивашка Заруцкаво и от воров, что им стало от них не в мочь», послав загін із 500 стрільців і козаків під орудою стрілецького голови Василя Хохлова.

І коли загін терських служилих людей підійшов до Астрахані, там уже всі дзвони били в набат, а самі астраханці, озброєні хто чим попало, з усіх усюд збігалися до кремля, де, зливаючись в одну галасливу орду, взяли кремль із Заруцьким, Мариною Мнішек із сином та з їхніми людьми у міцну облогу.

І, як скаже історик, кінець Івана Заруцького (а він таки навідріз відмовився видати Марину Мнішек із сином і таким робом купити собі життя) був наперед уже визначений... В Астраханському кремлі (хоч він і мав гармати на фортечних стінах) їх обіклали, як звіра в його ж лігві.

— Здавайся, вор, — кричали знизу нападники. — Виводь воровку з ворьонком, інакше тобі не буде пощади!

Отаман Заруцький, слухаючи ті погрози, стояв на міському мурі, смоктав вишневу свою люлечку, як то її звик завжди смоктати, і думав, що пощади йому й справді не буде...

Почулася чиясь тиха хода — наче хтось не йшов, а летів над фортечним муром, ледь-ледь його торкаючись.

Отаман оглянувся.

Муром ішла Марина Юріївна. Була у своєму улюбленому похідному гусарському костюмі, що його зодягала або лише в урочистих випадках (а нині ніякої урочистості навіть на обрії не передбачалося), або під час біди.

Цього разу вона вбралася в чоловічий військовий костюм, вочевидь, по причині біди.

За руку Марина Юріївна тримала свого синка, царевича Іванка, хлопчика неповних чотирьох рочків. Він теж був вбраний у гусарський костюм. Власне, костюмчик — по його зросту й комплекції пошитий на замовлення цариці.