Розділ «Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець»

Ось тоді астраханці й згадають слова отамана Заруцького, якого вони колись звинувачували чи не у всіх гріхах: не бачили ви ще смаленого вовка!

Побачили, скажуть астраханці...

Але це буде через півстоліття, а тоді, у 1614 році, астраханцям здавалося, що страшнішого «изверга» за Івана Заруцького і в світі немає, — наївні! Справді, не бачили ще смаленого вовка!

Але в одному вони — отамани козацькі — виявляться рівними — і Заруцький, і Разін: їх обох видадуть свої. Щоби життям своїх отаманів викупити у царя-батюшки власні животи...

Похапають козаки своїх отаманів, руки їм поскручують спершу сирицею, а тоді і в залізо їх по руках і ногах закують, видадуть царським воєводам, як кажуть, тепленькими: беріть! А нам за це живота подаруйте. Чолом б’ємо царю-батюшці!

Але це буде потім, потім, але — буде. Неодмінно. Така вже руська натура. Як припече — викупляти своє життя життям ближнього.

А тоді чуткам про Івана Заруцького вірили. Навіть і не­ймовірним, адже вважалося, що чутки — то глас народний і Божий водночас. Тож вірили. Навіть тим, що буцімто на Пасху козаки готують в Астрахані масове побоїще — неугодних своєму отаманові людей.

Останній чутці астраханці так повірили, що не спали всю ніч. Поголовно. А не спали тому, що готувалася до найгіршого, і вирішили не чекати покірно, як чекає віл обуха, а свиня колієвої швайки, а самим напасти. На того, хто вирішив на них напасти. Пам’ятаючи, що напад — то найкраща оборона. А тут ще й нові агітаційні грамоти з Москви надійшли: не коритися Заруцькому.

Пометикувавши так і сяк, астраханці — найбільш рішучіші з них — вирішили вдарити у набат, традиційний початок усіх бунтів на святій Русі.

Під той набат астраханці ні світ ні зоря, озброєні хто чим попало у середу на Страсному тижні (тобто 20 квітня) з усіх усюд понеслися до кремля, де в той час отаборився отаман Заруцький зі своїми козаками та з Мариною, її сином і почтом, і взяли кремль в облогу.

На той час в Астраханському кремлі днювали й ночували ногайці — найбажаніші гості отамана. З ними козацький отаман, переманюючи їх на свій бік, бенкетував чи не всю зиму, і те бенкетування дало бажані наслідки — до Заруцького врешті-решт пристало 20 тисяч ногайців. Та ще 560 козаків.

«Нам все одно куди йти, — казали козаки. — Хоч із Заруцьким на Москву, хоч із Москвою на Заруцького, — аби добути побільше зипунів».

На думку отамана, маючи такі сили, вже можна було навесні починати похід на Москву — дорога до столиці довга і дорогою всі незадоволені Москвою та її утисками будуть приєднуватися до «війська цариці Марини та царевича Івана Дмитровича», таким чином повстанське військо в поході зростатиме чи не щодень.

Заруцький уже розпочав той похід, виславши поперед себе кінноту ногайського бея Іштерека. А вона взяла й розбіглася дорогою, тихцем, непомітно. А степи там несходимі й пустельні, рідний дім для кочовиків. Шукай, як кажуть, вітру в полі!

А тут так недоречно астраханці вдарили в набат, збіглися звідусіль ордою, що галасувала, клекотіла й вирувала як вода в казані на доброму вогні. І з ходу взяли кремль в облогу.

На той час Москва, розуміючи, що січа з прихильниками Марини Мнішек може бути кривавою і довгою, вирішила обійтися миром і кинула бунтівному отаманові рятівне коло. А заодно — і це була підступна думка Москви — нанести удар по єдності отаманового війська зсередини, підірвати його таким чином та розколоти бодай на два табори. Крім усього, це свідчило і про ту серйозність, з якою уряд царя Михайла Федоровича поставився до «поимки» свого головного на той час ворога.

Але так чи інак, а в Москві тоді вже навіть готові були вибачити Івашкє Заруцькому (але тільки не Марині Мнішек та її «выбледку») виступ проти Москви-матушки, але за умови, що він покине Марину з «выбледком» і більше її не підтримуватиме у її домаганнях посісти московський престол.

Через вірних людей підкинули отаманові «прелестную» грамотку — від царя і навіть від самого освяченого Земського собору: якщо отаман Заруцький вирішить покаятись і «бить челом» государю московському, то государ московський готовий його «простить». Але за умови, звичайно, що він відстане од «прежних воров» і від «Маринки, воеводы Сендомірского дочери, от которыя все зло Российскому государству учинилося». З додатком: «о чем ты сам подменно ведаешь».

Звинувачуючи у всіх бідах лише Марину Мнішек, Заруцькому давали шанс врятуватися. Простягали йому, так би мовити, руку допомоги. І це незважаючи на те, підкреслювалося в грамотці, що він, взявши «Маринку и выбледка ее, идучи есм Московский государством, многие наши города выжег и высек, и невинную крестьянскую многою кровь пролил, а ныне прибежал в нашу отчину в Астрахань, с Маринкою и будучи в Астрахани потому ж воровским имянем простых людей в смуту приводишь, называешь воровского сына государским сыном». Навіть такі воістину смертні гріхи, за яких не може бути в государстве прощення, цар готовий був пробачити Заруцькому (видно, тоді кепські були справи у Москви!). Але за умови, якщо він відстане од Маринки (себто зрадить її). Тоді всі — і духовенство також, і представники всіх станів обіцяють Івашку Заруцькому, що всі ті криваві його дії «ніколи воспоименовенны не будут». А якщо він не покається і від Маринки не відступиться, то цар-государ велить над ним «своим ратем промишляти».

Насамкінець грізно отамана у грамотці запитували-страхали: