Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Оковита стала антисептиком для душі й тіла.

Удосконалив її буцімто ще у 1430 році і створив свій рецепт чернець Ісидор з Чудового монастиря, що тоді знаходився на території Кремля. (Звідси й пішла яса, що оковиту винайшли у Кремлі!)

І пішов той «антисептик» гуляти по Русі — що й нині благополучно робить.

Разом з апаратами перегонки, що його винайшли ще алхіміки для перегонки буцімто якогось там «філософського каменю». Чи то пак — еліксиру життя. (Друге ближче до істини.) А руські назвали те причандалля (ще удосконаливши його) самогонним і почали... Самі гнати той «антисептик» та масово ним «знезаражуватися».

Але споживали продукт тих апаратів — самогон — лише прості люди, чернь.

У дворянських маєтках споживали горілчані настоянки. На основі винаходу алхіміків та їхньої «аква віта», удосконаленої ченцем Ісидором з Чудового кремлівського монастиря. Тож не було такого дворянського гнізда, де б не стояли цілі батареї пляшок — з цим «антисептиком», ласкаво прозваного «алфавітом».

Чому алфавітом? Та тому, що настоянки були на всі літери алфавіту — від анісівки — літера «а» до яблунівки — літера «я».

Знаходився такий «алфавіт» (невичерпний при тому!) і в тушинському таборі Лжедмитрія II — звезений його грабіжниками з різних маєтків.

Нажлуктившись свого «алфавіту», а він не заспокоювався, доки не проходив його увесь — від «а» до «я», — злегка похитуючись, розчервонілий, аж сизий, Лжедмитрій II нарешті вибирався з-за столу.

— А т-тепер, — похитувався, — х-хочу до... ца... цариці своєї — ги-ги... Хай к-коха свого ца-царя. М-мужа с-свого...

Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість — ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи:

— Х-хочу... лю-любові! Маю ж-жону, м-маю п-право!..

Марину він уперше узяв силою, по суті, зґвалтував, грубо й свавільно, і звідтоді діяв перевіреним способом: приходив у її намет, валив царицю (незважаючи на свій щуплий вигляд, виявився достоту сильним) і йшов, вдовольнивши свою хіть. Марина після такої «любові» до ранку плакала, але кому-небудь поскаржитись чи попросити в когось захисту не могла, і соромилась — вона ж усе-таки цариця! — і не мала до кого звернутися. Так і минало її подружнє життя — із «законним» мужем. Іноді, як Марині ставало не під силу терпіти таку «любов», її фрейліна, вірна Барбара Казановська, вельми дебела й рішуча дама, хапала якогось замашного дрюка і силоміць виганяла з намету «царя»:

— Хай пан негайно йде звідси, — казала, — бо я за себе не ручаюсь. Можу Московське царство залишити без... царя!

Барбару — таки огрядна була і грізна на вигляд дама! — «цар» хоч і кляв та погрожував їй своєю «царською немилістю», все ж таки остерігався. А тому змушений був під її натиском залишати намет Марини, хоч і багнув ще «любові від законної супруженції та ще й цариці». Крім вірної фрейліни, Марину тоді нікому було захистити в тушинському таборі. (Та якби вона й поскаржилась кому — що цілком виключалося, — то почула б у відповідь: «А що тут такого — ги-ги?.. Чоловік має право прийти до своєї законної... За... ги-ги... любов’ю, і вона не має права йому відмовляти».)

Але звертатися не було до кого, в тушинському таборі була повна анархія і безлад. Кожен покладався лише на самого себе, жив одним днем, і Тушинського вора вже ніхто не вважав за істинного царя — просто людям не було куди подітися. Та й стільки вже встигли натворити, що довелося б — тільки вийди за табір, — відповідати за свої діяння.

Не визнавали Лжедмитрія за свого царя і поляки, тож і відверто його зневажали, погрожуючи — якщо він не розплатиться з ними за службу, — відібрати гроші в нього силою.

Останні міста відпадали від Тушинського вора, а його загони, як знавіснілі, все ще гасали — особливо на Поволжі — за поживою. І — грабували, грабували, грабували... Як перед погибеллю. Лжедмитрій вже не міг їх приборкати. І не міг, і не бажав, пустивши все на самоплив. А сам «рятувався» «алфавітом» — теж як перед погибеллю. Що, власне, швидко його й спіткає. Тож жити і «царювати» йому залишалося вже не так і багато часу.

Тушинське «лицарство», бачачи таке, взяло Лжедмитрія II під варту — допоки не розквитається з ними за «вірну службу».

Заарештувавши, стали гадати: що з ним далі робити?