Розділ «Повість четверта. «Моя пташко любименька, вір мені, моє серце, коханнячко моє...»»

Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.

Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри — Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:

Так, як Данте любив Беатріче,

Як Петрарка Лауру любив,

Так люблю я тебе, моя пташко,

Хоч тобі я і серце розбив...

Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):

Неначе цвяшок в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу...

Але — досить іронії!

Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели — батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть — невідомо чому — не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?

Більше у неї нікого не було — крім вірної фрейліни Барбари Казановської, яка ще у Кремлі 17 травня 1606 року порятувала її своєю спідницею від розправи натовпу; хоч і рішучої й дебелої та сильної дами, але що вона могла вдіяти у тій ситуації?

А тим часом палкий коханець у статусі чоловіка писав своїй коханій — у статусі жони:

«Моя-с пташка любименька... вір (мені), моє серце...»

Слова, слова, слова. Це вона розуміла. Чи — запізніле каяття? Але ж він був не з тих, хто здатний каятись. На словах виявляв турботу і неспокій за свою «любіменькую» та закликав її, «коханішку», приїхати до нього... Було від чого впасти у відчай! Як той їй, «коханішці», покинутій у Тушині, без захисту, без друзів і спільників, без військової, по суті, сили, яка б могла стати на її захист, як їй далі бути?

А тим часом Лжедмитрій II із званням Тушинський вор, опинившись у Калузі, став прозиватися вже Калузьким вором... Але, як кажуть руські, хрін від редьки не солодший.

Цариця Марина все ще залишалася в Тушині у великій небезпеці. Табір тамтешній завирував і заклекотів після втечі «царика» і почав ділитися на менші табори, що вже відкрито ворогували між собою. На мир та злагоду не було й знаку. У тій ситуації Марина розуміла, що ні вона без Дмитрія, ні Дмитрій без неї не зможе кожне окремо домогтися росій­ського престолу. Це розуміння почало гасити її гнів на втікача. Навіть щоб уцілити, їм треба бути разом.

Дмитрій — її єдиний шанс повернутися до Москви — та й то за умови, що це вдасться. Та ще після втечі з Тушина, але іншого не було дано.

Тушинський табір вирував і клекотів.

Царицю Марину якщо й згадували, то... Конрад Буссов навіть посоромився процитувати у своїй «Московській хроніці» ті словеса, якими обзивали тоді жону Тушинського вора (обмежився — як культурна людина — лише зауваженням, що «і писати про це не личить»).