Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Але тут до його величності підійшов тесть, пан воєвода Мнішек, — він теж був явно стривожений.

— Почекай, боярине, — спинив Басманова, який уже почав було задкувати від царя. — Гадаю, — повернувся воєвода до царя, — що боярин Басман... Ні, ні, не гадаю, а певний: боярин Басман приніс тобі не чутки, а справжні і тяжкі для нас вісті. Лихі вісті. У правдивості їх я не радив би сумніватися.

— І пан воєвода туди ж? — цар похитнувся, але встояв. — Що ви хочете, воєвода і боярин?

— Дорога кожна година — не день.

— Вже й година дорога?

— Атож. Ко-ожна-а, — повторив воєвода по складах. — У Москві й справді твориться щось непотребне, вороже нам. Треба діяти і діяти негайно, ваша величносте. Сьогодні!

— Ч-чому сьо-огодні? — знову хитнувся цар. — Я люблю все... все завтра.

— Завтра-позавтра вже може бути пізно.

— О-он як? — цар недовірливо дивився то на тестя свого, то на боярина. — Я й не знав, що ви такі... такі панікери. Москва, як і вся Русь, за мене. За царя Дмитрія. І взагалі... взагалі, не псуйте мені настрою — він у мене добрий. Сьогодні в мене багато гостей. Я запросив їх на вечір у свій новий кремлів­ський палац — ось там ми г-гульнемо! І будемо завершувати весілля і братися за державні справи. А сьогодні-завтра ми ще гуляємо. Сьогодні у мене буде багато-багато гостей!

— Ваша величносте, — чи застогнав, чи крикнув Басманов. — Отямтесь!

— Ваша величносте, справді — отямтесь, — підхопив і воєвода. — Треба негайно вживати заходів — доки не пізно. Але спершу варто посилити охорону.

— Я дивуюся, — засміявся Дмитрій, — які ви, — говорилося до воєводи, — поляки... e-e... малодушні! І боязливі. Руські кажуть: лякана ворона і куща боїться. Та гаразд, — повернувся до Басманова. — Збільш на ніч варту. І щоб я більше не чув вашого пасталакання про якусь ніби змову. Москва мені вірна, Москва за мене. І за мою царицю. Вce! Досить! Бажаю сьогодні танцювати і радуватись.

І підхопивши під руку царицю, розчервонілу, розпашілу, як розквітлу, полетів з нею у танок...

Увечері його величність гуляла зі своїми гостями в новому кремлівському палаці, збудованому за його вказівкою. Грало з такого приводу сорок музик — танці тривали чи не до ранку. Тієї ночі цар був особливо веселий, невгамовний, і всі дивувалися: який цар, виявляється, невтомний і винахідливий у танцях...

Таким же винахідливим і невтомним він був і в постелі, але про це знала — і теж дивувалася — лише одна цариця...

16 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДЕВ’ЯТИЙ — І ОСТАННІЙ — ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

В ніч із 15-го на 16 травня, як зазначається в «Щоденнику Марини Мнішек», поляки (а вони вже, на відміну від царя, почали боятися того, що насувалося) схопили «шість шпигунів, які прийшли до фортеці — себто в Кремль — на розвідку», — справа вже, очевидно, наближалася до розв’язки, якщо й у самому Кремлі з’явилися вивідники ватажків заколоту. Долі схоплених були вирішені швидко і без зайвої тяганини-маруди: «трьох убили, а трьох замучили». Оскільки це вже було серйозно — з’ява вивідників у самому Кремлі (і як вони пройшли під брамою? З вартою домовилися?), поляки спішно посилили всюди охорону, проте, як швидко час покаже, то вже були запізнілі заходи.

Юрій Мнішек і воєвода Басманов кинулись до царя, але той їх навіть вислухати відмовився. (От вже воістину: кого Бог хоче покарати, він того позбавляє розуму.)

— Ще раз прийдете до мене зі своїми страхіттями, велю вас вигнати з Кремля, — пригрозив.

Але якась крихта здорового глузду у ньому ще лишилася, бо він, раптом протверезівши, буркнув: