Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

Та хто вона така, що посміла кинути виклик православній Русі?

Та як вона після цього ще й сміє бути їхньою царицею — якась там дєвка з Польщі лютерської віри?

Геть, геть таку царицю!!!

А разом з нею і того... царя, прости Господи!!!

Геть, геть (вон, вон) її поляків з православної Москви!!!

У Москві вже відкрито готувався бунт, але цар Дмитрій, захоплений гульками, ще й у пісну середу влаштував танці бісівські.

У середу 14 травня царя вперше застерегли. Про лихо, що насувається на Кремль і на його владу. А воно, як вийде з берегів... О, назад у ті береги народну стихію вже не загониш. Поки московити не відведуть душечки свої, — а на Русі здавна бунти люблять — чим кривавіші, тим кращі!

Застерігали. Сміливці. Бо цареві й слова не можна було мовити про якусь там тривогу в Москві. Але знайшлися смільчаки, які проникли в царські палати і щось почали квапно казати хмільному веселому цареві про те, що вони бачили і що чули, про різні «сборища», які погрожували «изменой», але цар навіть не дослухав їх.

— Хто такі? — накотився на своїх рятівників. — Як проникли в Кремль? Як посміли зіпсувати мені радість? Які «сборища»? Яка «измена»? Наказати! Батогами!! Кого? Та всіх, хто розповсюджує такі чутки.

І розвеселі гульки тривали далі — сьомий день після весілля. Тривали, як і вчора-позавчора..

Правда, жовніри трохи запанікували. А втім, радше насторожились, бо й до них доходили якісь недобрі чутки. Не дочекавшись од царя вказівок, на свій страх і ризик посилили в Москві охорону і застерегли своїх «бути в повній, — пся крев! — готовності». Про всяк випадок! А раптом...

Усі вже бачили, що Москва готова до бунту — по­трібна лише зачіпка. Іскра, що спалахне всепожираючим полум’ям.

А червоного півня на Русі здавна уміли пускати!

Гості з Речі Посполитої, які приїхали чималим тлумом на весілля Марини Мнішек, гоноровиті й вельможні, аж ніяк не рахувалися з московитами, вже відкрито називаючи їх холопами і своїми підданими.

Гульбища наростали, хоч, здавалося б, куди більше.

Потім швидко прийде каяття, та не буде вороття.

Зітхатимуть: що, мовляв, тепер говорити, так Господь Бог захотів звершити і покарати нас за наші беззаконня, адже ми Його вже чи не забули, вдаючись до розкошів.

15 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ВОСЬМИЙ ДЕНЬ — І ПЕРЕДОСТАННІЙ — ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

Москва вже була по самі вінця переповнена чутками (а багато хто спостерігав це на власні очі) про брутальну поведінку гостей, про те насилля, що у столиці царства творили польські та литовські люди, які й тут «возомнили» себе панами над бидлом.

Правда, анонімний автор «Щоденника Марини Мнішек» зазначить, що то, мовляв, був поговір, наклеп на гостей та одноплемінників цариці.