Розділ «Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці»

В центрі їхнього «ансамблю», що розташувався на підвищенні, був гуслист, біля нього старалися скрипалі, флейтисти, бандуристи, бубнярі... Грали, співали і танцювали скоморохи від душі — особливо коли співали царю Дмитрію пісні-легенди, пісні-слави на честь його царювання, як воїну великому і славному, який не так давно переміг самого Годуна, проклятого в народі...

Цар Дмитрій таки був потішений.

Цариця Марина схоплювалася з трону і азартно плескала в долоні.

Хоч колись Стоглавий собор і заборонив скоморошество, але цар Дмитрій тієї ночі, потішений їхнім мистецтвом, пообіцяв повернути їх народу руському.

Скоморохи, низько поклонившись Дмитрію Івановичу, збадьорені його обіцянкою відновити їхнє мистецтво, ушкварили таке многоліття цареві, що цариця Марина — многоліття і її стосувалося, — аж сльозу від зворушення пустила...

А вранці, тільки-но засіріло, по всій Москві поповзли чутки: цар Дмитрій таки й справді не руський. І навіть не Божий чоловік. Він з бісівського племені, адже в нього почали ночами скоморохи зі своїми сопелями та гуслями збирати «бессовестных бесов», то, виходить, і сам цар належить до бісів. Там і там лунали кличі:

— Не пущать у Кремль бесов!..

— Вон из Кремля бесовского царя!!

На царстві Московському Дмитрій Іванович пробув щось трохи менше року. Але, як і нині оцінюють історики, «багато потрудився над тим, щоб утвердити нову модель московського государя, готового стати в один ряд з європейськими королями та імператорами. І річ тут не стільки у створенні християнської ліги проти Турецької імперії (давня ідея, у погоні за якою вже розбилися честолюбні задуми самого Івана Грозного). І навіть не в титулі «імператор», що його він присвоїв без огляду на «батюшку» царя Івана. Дмитрій змахувався на більше — він хотів переробити тих, ким керував. Зробити те, чого ніколи не прощають сучасники і майже завжди виправдовують історики. За словами французького капітана Маржерета, який близько бачив внутрішнє життя кремлівського палацу в роки правління царя Дмитрія Івановича (тут явна помилка, адже у Дмитрія Івановича немає «років правління», царем він був менше року: червень 1606 — травень 1606), цар давав своїм підданим «потроху розпробувати, що таке вільна країна, яка керується милосердним государем». Найяскравішими показниками нових віянь стали його стосунки з боярами: «Він поводився іноді занадто запросто з вельможами, які виховані і вирощені в такому приниженні і страсі, що без вказівки не сміють говорити в присутності свого государя, а втім, згаданий імператор умів інакше якось являти велич і достоїнство, присутнє такому, як він, государю, до того ж він був мудрим, достатньо освіченим, щоб бути вчителем для всієї Думи» (В. Козляков).

Так оцінювали першого руського імператора його сучасники-іноземці, але зовсім не так його оцінювали співвітчизники, які звикли до монаршого батога.

IV. 17 травня 1606 року, Москва, Кремль, фінал дев’ятиденних веселощів царського весілля

День цей — 17 травня 1606 року — стане першим днем краху Марини Мнішек. Або — початком московської катастрофи.

Те, що сталося того дня, польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным».

А втім, як той день не називай, а катастрофа є катастрофою. Як словники трактують такий термін: раптове лихо, подія з тяжкими трагічними наслідками: знищення, загибель, руйнація; тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті.

Все почалося раннім ранком 17 травня, почалося катастрофічно, себто — дуже швидко, спричиняючи — таке трактування цього терміну — негативні, трагічні наслідки...

А втім, «почалося» — занадто м’яке формулювання того, що трапилося 17 травня 1606 року у столиці Московського царства-государства...

Все звалилося, як з неба.

І все водночас шугнуло й загуркотіло, наче в бездонну прірву, туди, звідки вороття уже не буде і бути не могло.

В одну мить, наче щось тріснуло, гахнуло і провалилося.

В одну мить пролунав жахливий вибух, і все пішло шкереберть — в тім числі й світопорядок. Принаймні, так тоді здавалося.