Розділ «LAUDATIO.[2] PARS І»

Тепер же Лука миттєво впізнав того покидька, дарма, що без окулярів та білого халата. І ні на йоту сумління: лице зверхнє й незворушне, ніби прирікати людей на смерть — то його нудна щоденна праця.

— Ви маєте до мене якісь претензії, юначе? Сідайте. Я вас уважно слухаю.

Лука скреготнув зубами, але зробив, як просили. Що ж, він сяде. Так навіть краще. Слід розібратись — адже тут, вочевидь, справа непроста. Свавільне поводження ненависного душогуба з поліцейськими чинами справило-таки на Луку певне враження. Ні, він, звичайно ж, ні на крок не відступить від власних намірів, а проте діяти слід, тямлячи, що справу він має з якоюсь химерною, але безперечною владою.

— Ти вбив мого батька, — вороже мовив Лука. — Я хочу знати, чому.

Чорний сплів пальці, позираючи кудись попри свого візаві.

— Ви звинувачуєте мене у вбивстві?

— Ти був при тому, коли…

— Невже? Тоді дозвольте мені в свою чергу запитати, чому ви сьогодні вночі вбили Анну-Марію Збарську?

— Що?! — розгубився Лука. — Яка ще Анна-Марія?

— Кутна, 4. Анна-Марія Збарська. Студентка. Двадцять два роки.

Аж он про що мова!

— Та до чого ж тут я?

— Ви були при тому, — смикнув щокою чорний гість. — То що, будете зізнаватися?

От що дивно — йому слід би глузувати, втішатися своєю підступною логікою, але мерзотник навіть не всміхнеться. Серйозний настільки, що Луці на якусь жахливу мить здалося, що його і справді звинуватять у вбивстві. Але, до біса, так просто він не відступиться.

— Не тримайте мене за дурного. Я маю докази.

— Докази чого, юначе? У вашого батька відмовило серце.

— Він був цілковито здоровий! Це була насильницька смерть! І я можу це довести!

Чорний зітхнув. Таке було враження, наче Лука з його праведним гнівом не викликав у нього нічого, окрім легкої нудьги. Кивнув втомлено.

— Гаразд. Доводьте.

Нічого, подумки зловтішався Лука, зараз ти побачиш, ти зрозумієш, і твоя незворушність нарешті тобі зрадить… Сягнувши у внутрішню кишеню куртки, Лука витяг обшарпаний уже папірець, дарма що забраний у захисну плівку. Як для двох років поневірянь, він ще й непогано зберігся; зараз же настав його зоряний час. Лука обережно розгорнув папірець і врочисто подав його своєму ненависнику. Це була копія, певна річ, — не дурний же він віддавати оригінал! — але і копії було достатньо, адже це було те саме свідоцтво з печаткою Магістрату. Тоді Лука просто поцупив його, розуміючи, що другої нагоди може вже й не випасти.