Розділ «LAUDATIO. PARS V»

Теззі глянув запитально, проте квестор кивнув — Горган знав, що робить. Він мав перевагу перед ними, гріх було не зужити її для загального добра. Хоча добро, в цьому разі, — поняття вельми суперечливе.

Спливла хвилина чи, може, дві, і внутрішній квесторів лічильник почав уже подавати сигнали тривоги, аж тут щось в алхімічнім музеї теленькнуло, гупнуло і зашипіло. Відчутно дмухнуло смаленим. І нарешті пролунали тихі кроки.

— Чисто, — повідомив Горган.

— Ну авжеж, — гмукнув Вітій. — А було?

— Двоє при вході до підвалу, — відказав проквестор. — Тобі, Вітію, буде цікаво глянути.

Те, як він сказав це — холодно і майже злостиво, — змусило квестора завмерти в недоброму передчутті. Цілком виправданому, до того ж, як з’ясувалося трохи згодом.

Двоє — те, що від них лишилося — лежали купкою коло важезних дерев’яних дверей, що вели, ймовірно, до службових приміщень музею. Місячне сяйво, забарвлене жовтим відсвітом ліхтарів, кидало навскісний зріз крізь ґратовані віконця, і того світла було цілком достатньо, щоб розібрати незвичну деталь — розсип підлогою дрібних скалок червоного скла.

Вітій нахилився, розглядаючи, хоч і не мав у тім жодної потреби. По правді, йому просто бракувало кількох секунд, щоб опанувати зненацька захололе серце та вгамувати жар, що сипнув по щоках.

Теззі тихо свиснув.

— Вітію… коли я правильно розумію… вони мали на собі анімули!

Квестор поволі кивнув, все іще не довіряючи своєму голосу. Анімули! Щонайменше дві, а можливо, десь є іще… Та що вже, напевне, є! Адже це — єдиний засіб продовжити існування inferi, зручний і надійний засіб, що дозволяє жити, не полюючи за перехожими… Якщо, звичайно, не зважати на те, що виготовлення цього амулета передбачає убивство, до того ж — убивство дитини, аби замкнути в карбункулі її нерозтрачену життєву силу.

Тепер зрозуміло, чому inferi, загалом не схильні до спільних дій, охоче працюють під орудою невідомого зловмисника: такий амулет — неабияка принада!

Дивно, але власне Горган висмикнув квестора з похмурої задуми.

— Йдемо далі?

Вітій кивнув, хоч і над силу — менше за все його вабило те, що могло чекати їх за дверима.

Двері, однак, були замкнені. Горган недбало поворушив миском черевика масний чорний попіл, що лишився від охоронців. Тьмяно зблиснули кілька металевих деталей — ґудзики, ніж, руків’я зброї. Ключів не було видно. Квестор був уже на межі слабкодухого зітхання — не ламати ж ті двері! — коли наперед проштовхався Теззі.

— Ану… — промимрив він, придивляючись до замка. — Плаский отвір, неглибока виїмка… Ага, та це ж каролінгський замок! Для нього потрібен простий одноборідковий ключ… У когось є ключі від нашого тиру?

Горган знизав плечима і подав архіваріусу зв’язку. Той іще кілька хвилин мудрував коло дверей, тоді повис на ключі всією вагою, і зрештою замок з розпачливим скреготом підкорився нарузі.

У підземеллі було темно, хоч око вийми, проте Вітій мав із собою ліхтарика, що не раз виручав його під час обходів. У примарно-блакитному сяйві блимнули вузькі сходи, низька стеля та нетиньковані стіни. За кілька кроків вниз вони опинилися в невеличкому приміщенні, яке цілком могло би бути коморою експозиції, якби не стояв тут бентежний дух лабораторії навпіл зі склепом: тут відгонило гіркою хімією та ледь чутним віддихом тління.

Ліхтарик вихопив з темряви полички, де причаїлися ваги зі склянками, стіл, скриньки з книгами, і зрештою — жаровню, поперек якої лежало недавно вживане, очевидячки, начиння: тонкий ніж-пробійник і незвичної форми скляна конструкція, що формою нагадувала маску із видовженим отвором на рівні вуст. Ніж, маска, жаровня і підлога під нею були захлюпані темними плямами, від яких тхнуло гнилою іржею.