Розділ «LAUDATIO. PARS V»

Мора та Вітій перезирнулись.

— Оце цікаво, — напружено промовив Вітій. — А скажи мені, Теззі, як там поживають Тадейчині рукописи?

Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.

— Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!

— Та я ж нічого, — махнув рукою Вітій. — Але теж гіпотеза, хіба ні?

— А тобі б лишень гіпотеза була, — несхвально мугикнув Теззі. — Про всяк випадок!

Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.

— Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? — мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.

— Але менше з тим, — зітхнув Вітій, — нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт — не у вікна ж їм зазирати, справді…

— А чого ж, — раптом бевкнув Лука. — Я, колись, бувало, з біноклем…

Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.

— А що там навпроти?

— Так… — пошкріб потилицю Теззі. — Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.

— А якщо ми пустимо Горгону вперед, — прошепотів Мар’ян Луці у вухо, — то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.

— Ну не знаю, — так само тихо відказав хлопець, — здається, це незаконно. Бо це зватиметься — «збройний тероризм».

Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.

Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку — шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.

Додавало певності також Велькове знання міста — він провів колег вулицею Святого Дорміана, тоді пірнув до якогось підворіття, тьмяно освітленого вивіскою китайського ресторанчика і, проминувши подвір’я з криницею, подзвонив до непоказних дерев’яних дверей. Як виявилося, то був чорний вхід до готелю, і сонний охоронець довго супився, намагаючись збагнути, звідки це прудкий та меткий Теззі знає потайні ходи та ім’я директора. Зрештою Вітій продемонстрував поважного виду посвідчення, і делегацію було допроваджено до коридорного вікна на другому боці будинку, звідки видно було шмат вулиці Цукерної, а також вхід до алхімічного музею.

Попри пізню годину, вікна в музеї тьмяно світилися. Припавши до віконниці, Лука разом з колегами намагався розгледіти бодай якийсь ворожий відрух, проте за кілька хвилин не відбулося нічого вартого уваги. Уже ладний визнати свою ідею невдалою, Лука втомлено позіхнув, але тут-таки вулицею майнула кваплива тінь — до аптеки наближався якийсь нічний страдник.

Дійшовши до порога, він рвучко роззирнувся і тоді лише пірнув за двері. За вікном відразу щось заворушилося, блимнуло світло, гойднулися тіні, і за кілька секунд з-за аптечних дверей вийшли троє — невисокий миршавий чоловічок в оточенні двох — судячи з кремезних постав та ощадливих рухів — фахових охоронців.